Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

Навперейми хортам уже бігли вовки, і впало вже на землю кілька воїнів — а впавши, миттю перетворилися на скелети в заіржавілих обладунках. Хтось наступив на них, і все це відразу розсипалося на порох.　

Ярий сам не помітив, коли Крик опинився в його руках.

Став поруч з Уляною, спина до спини, хотів щось сказати їй наостанок, та не знайшов слів.　

І тоді інше — незнайоме слово — пролунало над островом. Вимовив його високий, плечистий чоловік, що взявся невідь-звідки посеред бойовища. Здійняв він праву руку — почорнілу, з міцними горбкуватими м'язами — і гахнув молотом по ковадлу так, що воно розкололося.　

Завмерли вовки й хорти, і коні з вершниками, і навіть одноокий Господар герцю, що вже намірявся кинути в когось списа. І заклякли вепр із ведмедем, а пані, що стояла у візку, здивовано здійнята брову.　

Була вона струнка, наче відчай, гнучка, як надія, бажана, як смерть.　

Подумав Ярий, що, попри все, й досі не може дивитися на неї без захвату, без жаги й туги бездонної, лютої.　

Закусив він губу до крові, відвернувся.　

— Сміливо, — сказала Брамниця чоловікові з молотом. — І зрештою, слушно. Це — твоя земля, а ми тут гості, тож не годиться нам порушувати правила господаря. Чи не так, Батьку звитяжців?　

Одноокий вершник опустив спис і махнув рукою. Двоє вовків, що тримали за горло рудого хорта, відпустили його й відійшли так, наче нічого й не сталося. Вершники ж, перезирнувшись, від'їхали ближче до свого ватажка, зброю однак тримали напоготові.　

Кивнув одноокий:　

— Кожен має право розпоряджатися тим, що йому належить. Власне, по це я сюди й приїхав, Брамнице. І коли отримаю своє — піду.　

— Дивна річ: я теж тут з тієї ж причини!　

Плечистий чоловік похитав головою — і нарешті Ярий упізнав у ньому того, хто привів їх сюди. Наче личина Перевізника була закіптявілим скляним ковпаком, що накривав яскраву свічку, — і от ковпак зняли, і ніщо вже не притлумлювало сутність старого.　

А був він хоч і не слабосилий, однак направду старий, тепер це стало навіть помітніше.　

Мовив він:　

— Жоден із вас не має на цій землі нічого, що належить йому. Але якщо знайдеться таке — я без заперечень віддам це його власнику.　

— Слово хазяїна — закон, — схилив голову одноокий. І промовив урочисто, співучо:　

— Взяти прийшов власність свою: сина Авдульва, Сноррі Чужинця — Каламарем звали його, звали його Сивоволосим. Був він Відлюдник, був він Відступник; більше ж відомий на батьківщині як Братовбивця Сноррі Авдульвсон. Поміч шукав у тяжку годину, дав мені клятву Сноррі Авдульвсон. Меч, що закляв Нефі Сухий Ніс, меч, що стеріг Олаф Укорінений, взяв у кургані Сноррі Авдульвсон. Клявся за це відданим бути Пану полеглих, клявся служити Батькові битв Сноррі Авдульвсон. Я допоміг — я й вимагаю: волі моїй ти підкорися. Віддано службу Панові битв справ, Братовбивче Сноррі Авдульвсоне!　

— Справедливо, — погодилася сяюча пані у візку.　

— Справедливо, — кивнув Перевізник. — Та хіба є тут цей Сноррі, про якого ти так часто згадуєш?　

Грізний вершник відмахнувся:　

— Для того, хто цінує свій час, це надто безглузда спроба його згаяти. Он він, Сноррі Авдульвсон, стоїть у тебе за плечима, — і щоб побачити його, достатньо навіть одного ока.　

— Дивно, а я навіть з обома бачу тільки Уляну Дзвінкоголосу та Ярого Зухвальця. Тільки їх — а більше нікого.　

Тоді обличчя вершника вперше спохмурніло — і, наче відчувши його настрій, вищирилися вовки, а воїни знову поклали долоні на руків'я мечів.　

А Ярий дивився на нього й дивувався: з кожним словом, що їх сплітав Господар герцю, серце в грудях — спершу збурене — билося дедалі рівніше, міцне, непідвладне чужому замовлянню.　

Той, до кого звертався Плетій пліток, лишався в Ярому відлунням думок, слідом на піску, колом на воді. Все інше — глибше, живіше, справжніше — віддав він разом із власним іменем Лисиці, заплативши чесну ціну за добру пораду.　

Збагнувши це, відчув він незнану полегкість, і сказав:　

— Пізно прийшов ти, Пане померлих. Минулого тінь марно шукати: хто не існує, той не повстане, слів не почує, борг не поверне.　

Відповів на це Майстер манівців:　

— З Міцним мірятись у битві брехнею — наче неволити зубра неводом. Спадок Сноррі належить Ярому! Віддам спадкоємцю сповна несповнене!　

Промовивши це, кинув він у Ярого спис — довгий, із пружним держалом та блискучим наконечником, на лезі якого проступало кілька сяючих рун.　

Повільно летів цей спис: встиг Ярий скласти з тих рун коротке слово «Одін» і почути, як регоче Ейнар Буре Ікло з меча, і побачити, як розвертається, намагаючись перехопити спис, Уляна.　

Стрімко летів цей спис: ані Уляна, ані Перевізник не спромоглися збити його, а сам Ярий як вдихнув був, так і видихнути не встиг. Тільки світ перед його очима раптом став рудим, немов шерсть хортів пані Брамниці.　

А потім хорт, що стрибнувши, упіймав спис зубами, — перекусив держало, і уламки впали під ноги Ярому.　

Інші ж хорти стали між Ярим і вершником, і просто дивилися на одноокого вершника, жоден навіть не загарчав, навіть губи не задрав.　

Сказала пані Брамниця:　

— Не отримав ти того, по кого прийшов, — прийми мої щирі співчуття. Та знай: убити тих, по кого прийшла я, не дозволю.　

Помовчали вони, дивлячись одне одному в очі. Зрештою стенув вершник плечима.　

— Забирай їх собі, — сказав. — Справедливість буде дотримано, так чи сяк.　

— Але за яким правом? — запитав Перевізник. — Хіба Ярий і Уляна присягли тобі, пані?　

Коли Пан полеглих кидав спис, Перевізник навіть не намагався зупинити його. І тепер Ярий уперше замислився: чи справді стане Перевізник на їхній захист? Чи дбає він лише про дотримання справедливості, про мир і спокій у власному краї, — не більше?　

Зрештою, дав він клятву викувати голос Уляні й розбити Крик. Про їхню безпеку не йшлося. І розбити Крик він може, навіть якщо їх обох уже не буде серед живих.　

Сказала Брамниця:　

— Твоя правда: не присягали вони мені. Але право моє — найдавніше, найміцніше. Чи пам'ятаєш ти, хто я? Чи не забув, що дбаю я про тих, хто сам не здатен за себе помститися?　

— Невже хтось із цих двох завдав шкоди дитині?　

— Убив! — промовила Брамниця, вказуючи на Ярого. Сухий, почорнілий мізинець на її лівиці тремтів, цілив гострим нігтем у його шию. — Хоч би як його звали, убив він чуже дитя тільки тому, що дбав про майбутнє свого брата Ятгейра Меткого.　

— І маєш ти докази, пані Брамнице?