Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

його світ удень, її — вночі; як місяць і сонце, так і стрілки їхніх живих годинників завше йдуть насупроти одна одної. Об одинадцятій, коли Людовік XVI укладається спати, Марія Антуанетта тільки-но починає по-справжньому мигтіти: сьогодні — в гральному залі, завтра — на балу, щоразу в іншому місці; коли він уранці вже чимало годин відганяє на ловах, вона щойно починає підводитись із ліжка. Ніде, в жодному пункті, не збігаються їхні звички й нахили, в кожного свій розпорядок; власне Марія Антуанетта й Людовік XVI переважну більшість часу вели vie à part[36] і так само (на превеликий жаль Марії Терезії) майже завжди вкладалися lit à part[37].

Отже, це поганий, незгідливий і сварливий шлюб, що ледве тримається купи? Анітрішечки! Навпаки, цілком мирне, задоволене подружжя, і якби не було на початку чоловічої неспроможності та її вже відомих прикрих наслідків, то навіть цілком щасливе. Для того щоб по­стали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зітнулися дві волі, зайшла коса на камінь. Але вони обоє — Людовік XVI і Марія Антуанетта — уникають будь-яких супе­речок і незгоди, він — від тілесних, а вона — від душевних лінощів. «Мої вподобання не такі, як у короля, — бездумно пише в одному з листів Марія Антуанетта, — він цікавиться лише полюванням і механічною роботою... Погодьтеся, що в кузні я не мала б уже хоч якоїсь грації, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще більше не до серця моєму чоловікові, ніж мої відмінні смаки». Людовіку XVI й справді не до вподоби її галасливі й нестримні втіхи, але в оспалого чоловіка нема ні волі, ні сили, замість показати владу й утрутитись, він лагідно усміхається на її невгавучі веселощі і загалом пишається, що має за дружину таку чарівну й усіма люблену жінку. Наскільки його мляві почуття взагалі спроможні ворушитися, цей прямодушний чоловік по-своєму — тобто незграбно й щиро — цілком відданий своїй гарненькій і куди розумнішій за нього дружині; усвідомлюючи свою неповноцінність, він, щоб не застити їй світла, відступається вбік. А вона трохи і зовсім незлобиво підсміюється над таким зручним чоловіком, бо й собі відчуває до нього якусь жалісливу любов — мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже він ніколи не шкіриться й не гарчить і зворушливо кориться щонайменшому кивкові; та довго гніватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навіть з удячності. Адже він дає заправляти, як їй заманеться; почувши себе небажаним, делікатно виходить; не попередивши, не входить — ідеальний чоловік, котрий попри свою ощадливість завжди сплачує її борги й дозволяє все, зрештою, навіть коханця. Чим довше Марія Антуанетта живе з Людовіком XVI, тим більшу відчуває повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гідного характеру. Зі стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась істинна приязнь, добре й сердечне співжиття і, безперечно, щиріше, ніж у більшості тогочасних монарших подружжів.

Лише любов, це святе і велике слово, говорячи про них, ліпше й не згадувати. Для справдешньої любові немуж­ньому Людовіку бракує сердечної снаги, а, з другого боку, в прихильності Марії Антуанетти до нього забагато співчуття, поблажливості й ласкавості, щоб усе це літепло ще можна було назвати любов’ю. З почуття обов’язку й державних міркувань ця ніжна й витончена жінка ще могла й мусила віддаватися своєму чоловікові тілом, але припустити, що цей гладкий, удоволений, заледачий для почуттів чоловік, цей фальстаф, міг збудити у такій ворушливій жінці еротичні струмені або хоч просто її задовольнити, було б чи­стим безглуздям. «Вона нітрохи не любить його», — ясно й твердо доповів Йосиф II у Відні, повернувшись із Парижа, а коли Марія Антуанетта й собі писала матері, що з трьох братів Господь їй дав за чоловіка все ж найліпшого, то це «все ж», яке так зрадливо заповзло в рядки, виявляє більше, ніж вона хотіла сказати, приміром: оскільки кращого чоловіка я взяти не могла, то цей пристойний добряга «все ж» найкращий ерзац. Це слово виказало все мляве тепло їхніх стосунків. Тепер Марія Терезія нарешті могла б удовольнитись — від своєї дочки в Пармі вона чула куди гірші речі — цим ухильним означенням шлюбу, якби лиш Марія Антуанетта трохи вправніше прикидалась і мала більше такту, тобто навчилася ліпше ховати від інших, що як мужа вважає свого чоловіка короля за нуль, за quantité négligeable![38] Але Марія Антуанетта забула — цього їй мати не пробачить — зберігати зовнішню поштивість, а вкупі з нею честь свого чоловіка — Марія Терезія, на щастя, вчасно піймала один її легковажний вислів. Її приятель, граф Розенберг, подався відвідати Версаль, Марія Антуанетта вподобала вишуканого й галантного літнього добродія й перейнялась до нього такою довірою, що потім надіслала йому до Відня щебетливого листа, оповівши, як вона потай одурила свого чоловіка, коли герцог Шуазельський просив у неї аудієнції: «Ви ж добре знаєте, що я не могла з ним побачитись, не сказавши королеві. Але вам, мабуть, і невдогад, скільки я мала докласти хитрощів, щоб хоч якось не показати, що я прошу дозволу. Я сказала, ніби мені дуже кортить побачити добродія Шуазеля, та от не знаю, котрого саме дня це можна зробити, — й була така спритна, що бідолаха («le pauvre homme») сам призначив мені найзручніший час, коли б я могла його бачити. Гадаю, що тут я тільки належне скористалась своїм жіночим правом». Слова «pauvre homme» зовсім вільно збігають з пера Марії Антуанетти, вона безтурботно запечатує листа, бо ж гадає, що розповіла лише утішного анекдота й означення «pauvre homme» на мові її серця звучить добросердо і щиро: «бідненький, добрий хлопчик». Та у Відні цю суміш симпатії, співчуття і зневаги прочитали інакше, Марія Терезія зразу відчула, яка згубна нетактовність у тому, що французька королева в приватному листі, не криючись, називає «pauvre homme» короля Франції, найзначнішого володаря християнського світу, що в своєму чоловікові вона нітрохи не шанує монарха. Як же тоді ця вітрогонка глузує з володаря Франції під час гулянь у саду й на балах, теревенячи зі своїми фрейлінами Ламбаль і Поліньяк та молоденькими кавалерами! У Відні негайно було зібрано немилосердну нараду й написано Марії Антуанетті такого суворого листа, що імперський архів десятки років не дозволяв його опублікувати. «Я не можу приховати від тебе, — дорікає стара імператриця дочці, котра забула про свій обов’язок, — що