Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Я зобразила руками щось, що мало б нагадувати жести фокусника, але Елмор лишився невраженим. Його землисте бліде чоло тільки сильніше насупилося, і він втупився у мене своїми синіми глибокими очима. 

– Тут їх, вочевидь, немає. Щось дуже часто ти опиняєшся у чужих спальнях, Розмарі. 

Я тільки знизала плечима, бо крити було нічим. І справді – вже вдруге за всього кілька днів, хоч цього разу я й не планувала нічого. 

Щелепа Ардена Елмора напружилася, він знову дивився наче крізь мене – мені вже доводилося помічати цей заглиблений у себе погляд раніше. В його опущених очах читався якийсь незрозумілий мені біль, і за мить він вказав на двері. 

– Йди звідси. Йди, і ніколи не повертайся до цих покоїв. Це наказ. 

Голос його був глухий, зникла усяка веселість чи злість – залишився тільки холод та розрахунок. Я не стала навіть кивати – тільки шмигнула мишкою до виходу зі спальні, а тоді вискочила у коридор. 

На мить я озирнулася на чоловіка – він стояв, опустивши голову, і плечі його були напружені, як скеля. 

В коридорі стояли і відро, і ганчірки – наче й не зникали взагалі, і я тільки закинула голову назад і спробувала стримати гарчання. Звісно ж, що Елмор мені не повірив. Вважав, певно, якоюсь патологічною брехухою! 

Я злісно підхопила усе приладдя для прибирання і промаршувала геть. Якщо вже був такий наказ лорда, то я збиралася його послухатися – більше у цей дурнуватий коридор ні ногою! 

Але вже коли я опинилася на кухні та почала готувати, виявилося, що сюрпризи не закінчилися. Варто було мені потягтися до кишені фартуха, аби дістати звідти ложку, руки наштовхнулися на щось зовсім інше. 

Сторожко я витягнула на світло футляр. Мені не потрібно було довше миті розглядати гаптовану дорогоцінним камінням тканину, аби зрозуміти, що саме його я побачила під подушкою у тій спальні. Ось тільки як він у мене опинився? 

Бо я точно не страждала на провали у пам’яті й знала, що не клала його до себе. Але зараз вага міцно лежала у долоні, і це точно не була одна з чергових ілюзій Зеленої леді. Ось тільки в тому, що це саме вона в усьому винна, я навіть не сумнівалася. 

Я обережно потягнулася до застібки, але перед тим озирнулася по сторонах. Через останні зустрічі з Елмором мені тепер починало здаватися, що він може у будь-яку мить визирнути з-за кута. А так ще трохи, і до параної недалеко. 

А втім, я все ж зачинила двері кухні на засув, і тільки тоді потяглася до замочка. Він відчинився з тихим клацанням. Я не знала, що очікувала там побачити: можливо, дорогоцінне намисто, можливо, якісь персні, але точно не скручений у тонкий сувій листок паперу. 

Я розгорнула його одним різким жестом. Літери на ньому були не зовсім такі, які мені доводилося бачити раніше, але все ще цілком зрозумілі. 

Я проклинаю тебе. Проклинаю. Проклинаю навіки, аж поки я є, і коли мене вже не буде. І не врятуватися тобі від моєї люті ніколи. 

Потім були ще якісь слова, і ще – але всі вони були багато разів закреслені, і я не могла розібрати жодного. Тож я скрутила папір назад у сувій, заклала його в футляр, а потім злодійкувато озирнулася кухнею, шукаючи, куди б його заховати. 

Зрештою заклала його серед дров – так, що ніхто й не знайде, якщо не буде навмисно шукати. Відчинила засув на дверях та взялася за обід, відчуваючи, як шкірою все ще пробігають сироти. 

Що, на біса, відбувається у цьому замку?