Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Коридор стояв пустий, а туман почав зникати так само стрімко, як до того з’явився. Прямо перед моїми очима опинилися двері – з брудною ручкою і слідами пилу, бо я їх не протирала. 

Бо дверей ще хвилину тому наприкінці коридору не було. 

– А щоб тебі рачки лазити! – вигукнула я, ледь не впускаючи свічник. В ту ж мить потік повітря за спиною наче став густішим і морозним. – Та не тобі, – вибачилася я перед привидом. – Це я так, з несподіванки. 

Відповіді я не дочекалася. 

За мить я повільно опустила руку зі свічником, намагаючись стримати передчуття. Коліна підгиналися, але я все одно зробила перший крок вперед. Магія була справжня. Я знала це зі спогадів Розмарі, я бачила чарівні кристали, розкидані тут і там по замку, у свічках горів магічний вогонь, але… 

Все це було зовсім не те саме, що почути справжній голос привида та побачити чарівні двері, що до того ховала ілюзія. І голос всередині – раціональний, логічний – казав швидше тікати геть. 

Але я однаково підійшла до дверей та вхопилася за ручку. Завмерла на кілька митей, озираючись сторонами. 

А може, ну його? Лізти у чужому замку в таємні кімнати, намагатися щось рознюхати? Наче своїх проблем не вистачає! 

Втім, я кривила душею – бо цікавість таки підганяла. І не тільки вона: варто мені було завагатися на кілька секунд, як повітря знову підштовхнуло мене понижче спини, і не надто ввічливо. 

 – Та йду я! 

І смикнула ручку. 

Та піддалася важко – наче ніхто вже не відчиняв ці двері дуже й дуже довго. Щойно я переступила поріг, підозра підтвердилася: я дарма думала, що коридор був брудний. Певно, в нього ще раз на кілька років хтось заглядав. А ось тут нога людини не ступала принаймні десятиліття, як не століття. 

В кімнаті тіснилося на диво багато речей: якісь крісла, десятки тканин, спідниць, суконь, шафи, дзеркала, комоди… І усе перевернуте догори дриґом, усе розкидане, подерте – наче хтось у пориві злості й люті намагався знищити тут усе, включно зі стінами. 

Я озирнулася навколо, намагаючись відчути присутність Зеленої леді. Але та наче крізь землю провалилася – і це цілком могло бути правдою, бо вона ж таки справді могла ходити крізь стіни. 

Але в кімнаті було зовсім тихо. Тож я пройшлася нею, намагаючись оминали уламки меблів. Зупинилася перед захаращеним столом із дзеркалом. З нього на мене дивилося бліде, все ще ніби чуже лице. Я намагалася на нього не зважати – ще трохи, і я звикну. Мабуть. 

На столі лежали розкидані речі: намиста, сережки, скриньки, браслети та підвіски. Все перекинуте, нитка перлин порвалася, і окремі кульки розкотилися стільницею. Я протягнула палець і обережно торкнулася однієї з них. Холодна, мертвецьки холодна. 

На мить з’явилася думка: що, як забрати всі ці прикраси, та й дати драла із замку? Що мені до цього лорда Елмора, що мені до цієї Зеленої леді, чи навіть до пані Циндри? Моя мрія була зовсім інша – свій заклад, де я нарешті не працюватиму на когось, де я все вирішуватиму сама. Де мене будуть слухати, поважати. 

Навіть на найвищій посаді у Зимовому замку досягнути цього в мене не вийде. 

Але потім я відвела руку і зробила крок назад. Ні. Звісно, у мене була мета, але важили і способи, якими я збиралася її досягнути. І крадіжка – точно не один з них. 

Я пішла далі кімнатою. Це колись була вітальня – початок великих покоїв; з неї кудись далі вели ще принаймні двоє дверей, і я підійшла до тих, що були справа, і потягла за ручку. 

Вона не піддалася, потрібний був ключ. Я не стала намагатися далі, а натомість вхопилася за інші двері. Ці відчинилися з більшим ентузіазмом та явили мені спальню, і я застигла на порозі, тільки розчахнувши двері. 

Тут панував порядок, ідеальний настільки, наче уся кімната завмерла у часі – навіть окремі часточки пилу просто висіли у повітрі й не рухалися, коли я пройшла повз. Спальня була велика, але на відміну від решти кімнат, не така розкішно абсурдна. Вона була обставлена просто, але з ідеально вишуканим смаком – саме таку оздобу я бачила у не просто багатих, а неймовірно багатих людей. 

Тільки покривало на ліжку лежало трохи нерівно, і руки в мене самі потяглися виправити складки та розгладити краєчок. У тьмяному світлі з вікна під подушкою щось блиснуло. Я обережно потяглася пальцями до тканини, і мені здалося, що руку обдало спершу жаром, а потім неймовірним холодом. Я потяглася до незрозумілого предмета, торкаючись його пальцями. 

Вуха заклало, ніби я була в літаку, що пішов на дуже і дуже стрімку посадку. Певно, через це я не почула кроків позаду себе та скрипу дверей. 

– Що ти тут робиш? – голос Елмора вивів мене з дивного трансу, у якому я наче перебувала, поки ходила покоями. Я здригнулася і перелякано озирнулася через плече. Лорд нависав прямо наді мною, і над його гострим носом брови супилися у не надто приємній манері. 

– Прибираю, звісно ж, – миттєво відізвалася я. Та чоловік виразно опустив погляд на мої руки, в яких не було ані ганчірки, ані мітли, а тоді подивився й довкола. 

– І де ж тоді твої… інструменти? 

Я ковтнула слину й гмикнула. 

– Дуже смішна історія насправді. Я… – вмить я згадала, що Елмор не мав би знати про привида, і здивувалася, як він не зіштовхнувся із Зеленою леді дорогою сюди. Але Елмор стояв із піднятою бровою, чекаючи на відповідь. – Якраз їх шукаю. Десь поставила – і вони наче розчинилися.