Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Ще пахли йому чимось п'янким її коси. Стугоніло в скронях, а в очах стояло її голе, немов плисове тіло, від якого хотів і не міг відірватися.

«Як би там не було, а вдова ця віддана мені, палка, щира і самоспальна у коханні. Поміч її і наука — неоцінимі, зневажити її — злочин, — Петро мимоволі порівнював Фесю з Марусиною. — Та помилкою було б продовжувати нашу сув'язь до розбещеності. Отож, хіба ще раз можна повторити, а більше — зась!» Робив такий висновок і того дня, і пізніше...

Від латини у технікумі Янчукові страждати не доводилося, він її засвоїв досить задовільно: знав не лише слова та вирази, а й звороти та відмінювання. Страждав від інших дисциплін, найпаче — від анатомії і фізіології, хоч вони й були до захопливості цікавими — особливо тоді, як почалося вивчення людських тіл спершу у формаліні, а потім нерідко тих, що ще вчора жили й діяли, любили й ненавиділи, кохалися й множили людський рід. Петро дивився на них при розтині і чомусь завжди думав про їх сподівання, мрії та надії, про інтимні стосунки і можливі потаємні дії. Запопадлива професура, ніби невпоміт, відкривала студентам-слухачам неосяжний і розмаїтий світ нових понять і розумінь, вичерпуючи їх із бездонних криниць історії в такій кількості, що заходився розум і відмовляла свідомість.

Із загальноосвітніми дисциплінами Петрові було куди легше, бо вони повторювалися після технікуму в школі і навпаки, бо були на слуху в колонії, бо читав про них у художній та історичній літературі, не кажучи вже про політвишкіл у всіх без винятку журналах і газетах — вихваляння успіхів і перемог соціалізму, науково обґрунтованих генієм людства, батьком усіх трудящих і найталановитішим марксистом-ленінцем великим товаришем Сталіним.

Науковий рівень педагогів і у технікумі, і у вечірній школі був таким високим, а передача знань такою палкою і безприкладною, що скаржитися можна було, найпаче Янчукові, лише на їх неосяжність і безмежність. Петро і не міг їх належно осягнути, навчаючись пересічно, вічно доганяючи інших. Лише в рідній мові та літературі він був на висоті і у передніх рядах, завдячуючи і Гулаковим книжкам, про якого не знав, чи й живий.

У середній школі арешти й слідства йшли повально, у технікумі, завдяки директорові доктору Смілянському (та більшості інших «жидів»), педагогів Бог милував, хоч, за чутками, Верхградського з Пінінським і секретарку Баницьку викликали та допитували вже не раз за воєнкорлікаря Висоцького, якого називали «агентом іноземної розвідки, а саме, польської офензиви». Під весну того року в інституті лишилася всього третина викладачів і лаборантів, а лекції студентам читали аспіранти і навіть студенти старших курсів. Не зачепило «чека» зуболікарський із зубопротезним та лаборантський курси при технікумі — теж завдяки Смілянському.

Тим часом одна за другою підходили сесія в технікумі й екзамени у школі. Надворі весніло, хоч ще лежали де-не-де сніги і тріщали морозці ночами. Збуджений отим підвесенням і не покликаний Фесею досі ні разу, Петро мимоволі згадав Марусину і врешті написав їй прощального теплого листа. В ньому дякував «дівасі» за те, що вона зустрілася йому у житті відкриттям і натхненням, яких не виказати і найдобірнішими словами, радив спробувати вирватися із сороміцької безодні, нічого при тому не радячи і не обіцяючи, хвалився тим, що знайшлася сестра, яка тепер живе при ньому і вчиться на курсах та у вечірній школі. Під настрій перечитав її засмальцьованого листа і згадав ніч над Тясмином під вербою, мимоволі порівнюючи реальні долі з описаними Шолом-Алейхемом у «Блукаючих зірках». «Вірші та дописи потроху пишу і подаю до друку, але гурток наш у місті закрили, то хто зна, як тепер буде. Напиши мені про себе докладно і невідкладно. Колись твій — Петро.»

Лист був, звичайно, відмінний від попередніх, але приязний, діловий, такий, що нікого ні до чого не зобов'язував і в той же час засвідчував зацікавленість у подальшій дружбі, виходячи із взаємних умов життя. Підписаний, заклеєний, притиснутий підручниками, він «влягався» аж до наступного ранку, даючи зрозуміти авторові, що з його любов'ю до Марії покінчено, як і з її — до нього. Тепер він мав із ким порівнювати: «вдовиця» Феся, звичайно, уступала «дівасі» вродою, але при всій своїй оголеності була куди цнотливіша і в душі, і в тілі.

Що більше весніло, тим більше Янчук хотів кохати і бути коханим, при тому будучи все більш завантажений лекціями. Дружба із Петром Неродою, хоч той і ставився до Янчука дещо зверхньо, все ж поглиблювалася обговоренням його віршів, нарисів, оповідань, що писалися ним «у стіл». Відвідуючи його в гуртожитку, Петро познайомився із другокурсницею інституту чигиринкою Тетянкою Олійник, учителевою донькою, яка мала бандуру, непогано грала на ній і співала. Нечасті Янчукові відвідини потроху прив'язали до нього не так Тетянку, як її напарниць по кімнаті, яких хлопець щедро розважав оповідями.

Тетянку облюбував Нерода, була вона рудуватою, обличчя її було ніби всіяне просом муратиння, коси мала пишні, трохи кручені, а носила їх на голові, немов корону. Янчук неоднораз водив дівчат — разом із земляками Петром і Тетянкою — у театр за контрамарками, діставав для усіх квитки в кіно через Юру Рябокляча. Тієї весни Янчук принаджував дівчат переказами новел із «Декамерона» Боккаччо, подарованого йому тим же Гулаком, оповідями про Архімеда, що робив свої обчислення у Сиракузах, сидячи у гарячій ванні, вогонь під якою підтримували весталки, підкидаючи в нього м'яту, любисток і майоран, чи про Ньютона, який відкрив закони класичної механіки, зустрічаючись у Лондонському яблуневому саду із гріховною Євою.

В плині отих розважальних нісенітниць у Петра виривалися і суто політичні міркування, наприклад, про те, що російський царат усі проімперські загарбання і всяке насильство огероював пропорційно до кількості убитих, як жоден престол у світі, або про те, що вся «російщина» у своєму базисі має іноземні елементи, у своїй основі є покручем, що підтвердив сургучем навіть «псковський Василіус Татищев», вірний слуга сатрапа Петра, того, «що розпинав матір-Україну», якого тепер Олексій Толстой осучаснив, зобразивши прикладним розпинателем і для майбутніх поколінь.

Тим часом повернулися з вирію гуси і журавлі, а Петро Янчук, розриваючись між лекціями, уроками й екзаменами, поспішаючи на роботу чи з неї, нудьгував за справжнім коханням, сподіваючись зустріти таку дівчину, в яку закохається по-дорослому. Дружба з Кирилом із технікуму механізації, Романом — із політосвіти, Борисом із педінституту, хай нечасті відвідини декана Василя Самійловича, в якого він тепер перечитував енциклопедію Блокгауза і Єфрона, приносили свої