Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

до себе. І тут його вуста заворушились. Крізь хрипи і стогін батько ще спромігся сказати останню і, очевидно, дуже важливу для нього фразу:

— Життя — це вічний біль, який не всі можуть перемогти…

Наступного ранку, коли труну встановили на ослоні у передній кімнаті, біля обійстя зупинилася небачена досі в наших краях машина — величезний чорний позашляховик, схожий на бронемобіль. Із нього вийшли четверо чоловіків. І всі як клони — двохметрового зросту, у темно-синіх костюмах, коротко пострижені, з незворушними масивними обличчями. Переступивши поріг хати, стримано привіталися, підійшли до труни, поклали вінок і по-військовому віддали честь покійнику.

— Ви будете матір’ю? — запитав, з усього видно, старший бабу.

— Я мати Олени, його дружини, — схлипнула баба.

Прибульці знову підійшли до труни, якусь мить розглядали благенький одяг покійника, а потім почали помежи собою радитись. Один із них швидко вийшов, попрямував до машини і невдовзі повернувся із чемоданом. Старший підійшов до баби і попросив усіх вийти.

— А ви, панове, хто будете? — поцікавилася баба.

— Ми служили з вашими зятем і дочкою, хочемо віддати останній поклін.

Баба перемовилася тихо з родичами, й усі вийшли в сіни. По недовгім часі старший відчинив двері і помахом руки мовчки запросив. Тільки-но переступили поріг кімнати, всі застигли вражені. На ослоні в труні лежала зовсім інша людина — у парадній генеральській формі, поруч — розшитий золотом кашкет. І високі бойові нагороди на червоних подушечках через увесь стіл. Бідні сільські жінки від несподіванки злякано переглядались і почали метушитись.

— Коли похорон? — запитав старший.

— Й сама не відаю, паночку, але ж таке нам випало, що і сама не знаю, як чинити з цими похоронами, — почала плутано баба.

Тут нарешті я вийшов із кутка і став перед гостями.

— Я син, син я його, — мовив здавлено, показуючи на покійного.

— А я Павло, — відрекомендувався старший, — а це — Олексій, Андрій і Володимир, — показав по черзі на прибульців.

Тут же міцно обняв мене, притис до себе і тихо сказав:

— Прийми наші співчуття… тримайся… Ти син великого солдата.

Я подивився на ослін і не впізнав батька. Смерть, здавалося, вивільнила його від тяжкого ярма і подарувала свободу. Постійно пригнічений, зіщулений, пониділий і сірий від запоїв — він тепер лежав у труні, як розкрилений птах — широкоплечий, з відкритим лицем і дивовижним умиротворенням. Генеральський мундир додавав йому — не при смерті будь сказано — мужності, впевненості, виразу гідності й почуття виконаного на цій землі обов’язку, покладеного на воїна.

Помітивши, яким поглядом дивлюсь на батька, старший по-військовому суворим голосом, глянувши мені у вічі, сказав:

— Ти маєш гордитися своїм батьком! Він був великим воїном. Із таким генералом солдати ніколи не програють бою…

Найдивніше — я не знав, що мій батько став генералом. Пригадував його ще капітаном. Потім він служив за кордоном у військах спецпризначення. Ми ніколи не відали, де він перебував, яка його робота. Врешті-решт там, де він служив, напевне ніколи не мав і свого справжнього імені та прізвища. А коли повернувся, на мої питання про службу люто плювався, скреготячи зубами, завжди зривався на крик:

— За що ми воювали? За що гинули наші хлопці?

Потім хапався за голову і, завиваючи, стогнав: «Де моя жінка? Де мої солдати? Господи великий, подаруй мені прощення мертвих!».

— Це твоя бабуся — я так зрозумів, — старший показав на бабу — та саме про щось сперечалась із церковними людьми.

— Так.

— Вона говорила про якісь проблеми з похованням?

— Розумієте, справді дещо ніяк не вирішимо, — зніяковів я.

— Отож і питаю, у чім проблема? — посуворішав старший.

— Батько застрелився. А у нас самовбивць не ховають поряд із християнами, які з Божої милості пішли на той світ.

— Ну і…

— Батька хочуть поховати десь у відлюдному кутку. А ми проти.

— Де живе священик?

— На тамтому кінці села.

— Давай поїхали — покажеш дорогу.

Отець Василій був людиною неординарною — вільнодумним, небайдужим до світського життя, недогматичним у трактуванні божественного сотворення світу і не вельми божественних діянь у ньому людини. Тому неординарного священнослужителя єпархіальні власті завжди намагалися відправити в найскромніші і віддаленіші приходи. Ось і тепер отець Василій займався кресленням церкви, яку давно мріяв побудувати на стрімкому потоці, що мчав попри його обійстя. Зустрів нас насторожено-зацікавлено, ховаючи ледь вловиму саркастичну посмішку в кутках вуст.

— Слава Йсусу Христу, отче, — привітався я з отцем Василієм.

— Навіки слава, добрий хлопче, — кивнув він головою у відповідь.

— Полковник головного розвідувального управління Павло Єрмаков, — відрекомендував себе батьків товариш.

— А я раб Божий Василій і служитель церкви православної, — схилив голову священик.

— Отче, загинув наш бойовий друг. Ми приїхали віддати йому останній поклін, але, чуємо, його не хочуть ховати по-людськи, на спільному кладовищі, — почав твердо, натискуючи, немов на курок, на кожне слово полковник.

— Великий Господь Вседержитель дарує людині життя, і він, і тільки він у праві його забрати або нагло обірвати. А ваш друг…

— Наш друг, наш генерал загинув на війні, — різко перебив полковник.

— Я тому не свідок, — розвів спокійно руками отець Василій. — Мені було сказано, що раба Божого Василія знайшли мертвим. Самим себе убієнним.

— А хто бачив, що він стріляв у себе? — мовив стриманіше полковник. — Ти бачив на власні очі? — звернувся до мене.

— Ні, я не бачив, аби батько стріляв у себе, — похитав заперечливо головою.

— Генерал був залізним чоловіком, безстрашним воїном і великим воєначальником — і не міг дійти до такої слабодухості, — запевнив полковник. — Це, з усього видно, нещасний випадок… Він просто міг чистити зброю і випадково не помітити кулі. Таке часто трапляється…

— Ви все мудро говорите. Люди ви великовчені, можливо, і маєте правду, але мені треба якийсь документ, що то є направду нещасний випадок, — почав чухати потилицю отець Василій. — А то, знаєте, у мене своє начальство, а я з ним у великих преніях. Прочує, що я десь маленько согрішив, пошлють мене ще глибше — в таку діру, де й вовки бояться вити.

— У нас є такий документ, — із готовністю відповів полковник і вийняв із внутрішньої кишені кілька стодоларових купюр.

— Великий Господь, але і він не міг усе предвидіти, — мовив отець Василій. — Сотворяючи мирозданіє, Всевишній, мабуть, не планував большевиків із їх комунізмом: розрушили наші церкви і нас жебраками содіяли. Дуже плохенька наша церква, треба дах міняти. Перекриємо храм Божий, а Бог прикриє деякі наші гріхи.

…Батька ховали за всіма християнськими канонами. Коли могилу закрили, всі четверо гостей стали біля хреста, витягли пістолети і кількома залпами відсалютували, чим неабияк