Олександр Гулій - Перехрестя світів, Олександр Гулій

«01.11. Наша команда очікувано перемогла. Ніхто не буде покидати безпечну ординаторську до ранку. Подивимось, що буде наступного року.»

І так кожен запис. Відрізнялися тільки жертви. Один рік – туристи, інший – якісь родичі пацієнтів чи персоналу, іноді просто пересічні громадяни. Ім’я Марка фігурувало навіть у найстаріших записах ще часів радянського союзу, що здавалося неможливим, якщо забути про те, що зараз вони знаходилися в якійсь темній інтерпретації нормального світу.

– Принаймні тепер ми точно знаємо, що тут безпечно, – сказала Настя, теж вивчив дивний щоденник.

– Але що це за гра така? – роздумливо запитав Андрій, пропонуючи дівчині подумати разом з ним. – Виходить, що кожного року сюди заманюють людей, але з якою метою, щоб вони просто посиділи тут до ранку в ординаторській? У чому тоді сенс?

– Не знаю. Але мені здається, що граємо тут не ми. Написано ж, що є дві команди. Вочевидь, це лікарі та пацієнти, бо щоденник явно належить комусь з персоналу. Інакше він би тут не лежав.

– Логічно, – погодився Андрій і продовжив думку подруги. – І всі, хто тут опиняються, знаходять цей щоденник і з’ясовують, що тут безпечно. Чекають до ранку і все закінчується. Але я все одно не розумію у чому суть гри.

Так і не дійшовши ніяких висновків, пара вирішила чекати до ранку і сподіватися на порятунок. Вони провели кілька годин у темній ординаторській, час від часу прислуховуючись до звуків в коридорі, перш ніж почули крики.

– Допоможіть!!!! Благаю, хто-небудь, сюди!

Кричала дівчина. Настя з Андрієм переглянулися і не змовляючись підійшли ближче до дверей. Крики лунали десь з другого поверху.

– Тут є хто-небудь?! Будь ласка, я так довго не протримаюсь! Допоможіть!

– Може тут є хтось окрім нас? – невпевнено припустила Настя.

– А може це один з привидів чи монстрів, які тут шастають, намагається виманити нас із безпечного місця, – сказав Андрій, прислухаючись. Віддалені крики на деякий час затихли, а потім знову повторилися.

– Що будемо робити?

– Не знаю. Варто було б залишитися на місці, але якщо це і справді реальна людина і вона в небезпеці?

– Можемо спробувати обережно сходити розвідати.

– А якщо знову стикнемося з тією потворою?

– Ну, вона наче не дуже прудка, спробуємо втекти, чи знайдемо щось, чим можна її відігнати... Не знаю, але в мене серце розривається від цих криків.

Андрій поозирався навколо, роздумуючи, чи є в кімнаті щось, що можна використати як зброю. Тут було не так багато меблів, але залишалося ще два вільних стільці. Хлопець підійшов до одного з них і поставив його біля столу. Потім забрався з ногами на стіл і прямо з нього стрибнув на стілець. Не витримавши таких знущань, старий стільчик розплющився і розтрощився на купу брухту.

– Що ти робиш?! – зашипіла Настя.

– Я не збираюсь виходити звідси без зброї, – відповів Андрій, уважно розглядаючи брухт. Після недовгого огляду зброєю було обрано два шматки стільця, що найбільше походили на щось здатне відігнати потвору. Він взяв собі шмат від спинки, а Настя одну з ніжок. Крики вдалині звучали все рідше. Вони відштовхали сервант від дверей і Андрій обережно виглянув в коридор. Нікого не було.

– Може залишишся тут? – пошепки спитав він.

– Другосортні хоррори, пам’ятаєш? – тремтячим голосом відповіла Настя, сильніше стискуючи ніжку від стільця. – Як тільки герої розділяються, хтось з них вмирає. Підемо разом.

Вони обережно вийшли коридор, причинили за собою двері ординаторської та пішли туди, звідки останній раз було чутно крики. Сходи вони знайшли як раз там, звідки з’явилася сліпа жахітна жінка. Вони були частково розбиті, але піднятися було цілком можливо. Стараючись не шуміти, вони вимкнули ліхтарики й навпомацки піднялися на другий поверх. За поворотом знову почувся крик, що зривався на схлипи.

– Благаю, не чіпайте мене!

В кінці невеликого коридору пряму на шафі сиділа молоденька дівчина у якомусь темному балахоні. Як вона туди залізла, було відомо одному господу, але з огляду на те, що шафа була оточена кількома потворами, Андрій справедливо припустив, що жити схочеш – не тільки на шафу влізеш. Спотворені пацієнти, а це не міг бути ніхто інший, даремно силилися дістати до дівчини, але їй від цього явно не ставало легше. Бліде світло вулиці, що проникало крізь вікна, вихоплювало зарюмсане почервоніле обличчя та зідрані коліна, що стирчали з-під вороху тканини, яка колись була пальто чи курткою.

– Я спробую відволікти їх, – звернувся до Насті Андрій. – А ти допоможеш їй спуститися. Потім разом побіжимо в ординаторську.

Дівчина мовчки кивнула. Андрій на пальцях порахував до трьох і жестом показавши супутниці триматися позаду, вийшов на середину коридору. Вони встигли пробігти майже половину розділяючої їх відстані, перш ніж потвори зрозуміли, що щось відбувається. Дві з них, серед яких була і жінка з зашитим обличчям, розвернулися до непроханих гостей, третя ж потвора продовжила спроби дострибнути до дівчини. Завиднівши рятівників, жертва монстрів закричала ще дужче.

– Прошу вас, скоріше, вони хочуть мене вбити! Благаю, допоможіть!