Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

дуже розпливчасто. Серед лікарів ніби стояв якийсь чоловік у темному вбранні, та я не була в цьому впевнена. Мені допомогли встати й повели геть.

— Локвуде! Це все я винна...

— Дурниці. Це я за все відповідальний. Не хвилюйся. Побачимось пізніше.

— Локвуде!..

Та він уже зник серед туману й полум’я.

* * *

У лікарні мене швидко підлатали. До світанку мої рани промили й зашили. Права рука висіла на перев’язі. Мені було боляче й тужно, хоч я нічого й не зламала — хіба що трохи підвернула ногу. Одне слово, відбулася досить-таки щасливо. Мене хотіли залишити в палаті для обстеження, та з мене вже й так було занадто. Лікарі, звичайно, наполягали, але ж я була агентом — і це надало мені деяку перевагу. Вже вранці мене відпустили.

Я повернулась на Портленд-Роу, коли тільки-но вимкнули захисні ліхтарі — я ще чула від них електричне гудіння. У нас світло було увімкнено лише в конторі — в підвалі; горішні поверхи потопали в темряві й тиші. Я не мала ні сил, ні бажання шукати ключі, тож зморено притулилася до дверей і подзвонила.

На сходах залунали хуткі кроки. Двері рвучко відчнилися. За ними стояв Джордж — розчервонілий, з виряченими очима. Його волосся було розпатлане більше, ніж звичайно, а одяг — той самий, що й учора.

Побачивши моє подряпане й розпухле обличчя, він пропустив крізь зуби скрушне зітхання, але не сказав нічого. Лише мовчки впустив мене й спокійно замкнув за мною двері.

У вестибюлі було темно. Я проминула кришталевий череп, що лежав на столику для ключів, і увімкнула світло. Ліхтар оточив нас блідим ореолом світла — з вишкіреним черепом у центрі. Я байдуже дивилась на всячину, розкладену на книжковій полиці: горщики, маски, порожні гарбузи, які — якщо вірити Локвудові — тубільці носили замість штанів.

Локвуд...

— Де він? — спитала я.

Джордж досі стояв біля дверей. Скельця його окулярів відбивали світло ліхтаря, тож його очей ніяк не могла розгледіти. На шиї в нього пульсувала вена.

— Де він? — повторила я.

Джордж відповів так тихо, що я ледве розчула його:

— У Скотленд-Ярді.

— У поліції? Я думала, що він у лікарні.

— Він був там. Його викликав ДЕПРІК.

— Чому?

— Звідки я знаю? Мабуть, через те, Люсі, що ви спалили чийсь будинок. Хто знає напевно?

— Я мушу піти до нього.

— Нікуди ти не підеш. Я теж хотів. Він наказав чекати на нього тут.

Я позирнула на Джорджа, потім на двері, тоді перевела погляд на свої черевики, досі забруднені кіптем і тиньком.

— Ти говорив з ним?

— Він телефонував мені з лікарні. Інспектор Барнс уже чекав, щоб забрати його.

— То з ним усе гаразд?

— Не знаю. Гадаю, що так, але... — Він несподівано змінив тон. — А що з тобою? З твоєю рукою? Перелом?

— Ні. Невеличке розтягнення. За кілька днів усе буде гаразд... Ти щойно сказав «але». Що саме — «але»?

— Нічого серйозно, крім...

— Крім чого? — Щось у його голосі змусило моє серце шалено затріпотіти. Я притулилася спиною до стіни.

— Привид торкнувся його.

— Джордж!..

— Відійди, будь ласка, від стіни. Не брудни шпалери.

— До біса шпалери, Джордж! Привид не торкався його. Я бачила сама!

— Справді? — Він стояв на місці й говорив монотонним, спокійним голосом. — Він сказав, що це сталось, коли ти розбиралася з Джерелом. Він боровся з дівчиною-Гостем — та жбурнула в нього плазмою і влучила в руку. В машині швидкої допомоги йому вкололи адреналін і зупинили зараження. Він каже, що з ним усе гаразд.

Моє серце тьохнуло. Як це могло статись? У кабінеті все тривало так швидко, а про те, що було в садку, я ледве пам’ятаю.

— І наскільки це погано? — перепитала я.

— Звідки я знаю?— відповів Джордж. — Сама скажи мені — ти ж там була.

— А я звідки знаю? — огризнулася я. — Мене там не було!

Джордж ревнув так, що я аж підскочила:

— А мусила би бути! — Він так ударив у стіну, що декоративний гарбуз упав з полиці й покотився по підлозі. — Так само, як мусила б запобігти цьому клятому доторку! Так, мені здається, що це дуже погано! В нього вже набрякла рука. Він сказав, що його пальці — наче п’ять синіх сардельок, а з ним ще й так брутально поводились у «швидкій»! Чому? Бо він хотів піти шукати тебе. Переконатися, що з тобою все гаразд! Він узагалі не хотів казати, що його торкнувся привид, — тоді він помер би за годину. На щастя, якийсь розумаха таки застромив йому голку в сідницю! Ви тільки погляньте — не хотів казати! Так само, як минулої ночі не хотів мене зачекати! Так само, як не хотів дати ретельно дослідити місце, куди ви захотіли припертися! Ні! Все як завжди — хутчіше, швидше, мерщій! Якби він тільки зачекав!.. — Джордж люто копнув гарбуз, зафутболивши його аж до плінтуса, — Тоді не сталося б нічого з цієї дурної мішанини!

Що ж, погляньмо. За останні дванадцять годин мене мало не вбив підступний привид. Я впала з вікна горішнього поверху на якийсь кущ. Розтягла руку. А лікарі цілу ніч витягали пінцетом тріски й шпичаки з моїх найчутливіших частин тіла. А ще я підпалила затишний будинок у передмісті. До того ж Локвуда торкнувся привид, а тепер йому, напевно, ще й дають припіканки в поліції! І тепер мені вкрай потрібні ванна, їжа, відпочинок — а найголовніше, знову побачити Локвуда.

Натомість я по-дурному лаялася з Джорджем. Гарненький початок дня!

— Замовкни, Джордж, — втомлено сказала я. — Зараз це не до речі.

Він заходився бігати круг мене:

— Зараз? А коли ж буде до речі?! Може, тоді, коли ви загинете разом з Локвудом? Коли я вночі відчиню двері й побачу вас — у повітрі, за лінією з залізних стружок, у сяйві плазми, з хробаками, що повзають у ваших очах?! Чудово! Що ж, чекати залишилось недовго!

Я пирхнула у відповідь:

— І справді чудово. Тільки сподіваюсь, що мій дух виявиться гарнішим.

— Справді?! — люто зарепетував Джордж. — Звідки ти знаєш Люсі, який із тебе вийде Гість? Ти не знаєш про них нічого! Нічого не читаєш із того, що я даю