Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

ГЛАВА 5.1. Ельфійський день

 

{Навагрем}

Ах, Міко, як же мені подобається загробне життя! Чи це вже не життя? Та байдуже, однаково тут чудово!

Я лежу в тіні гіллястого дуба на оберемку м’якого сіна, покритому оксамитовим плащем. Поруч стоїть невеликий столик. На ньому – два глечики з вином: червоне ландарське і якийсь невідомий мені сорт, а також блюдо із солодощами. Шкода, печеню не подали…

Ой, та що я все про їжу й питво? Цього з мене і вдома вистачало.

Тут прислужують ельфійки! Ти тільки вслухайся в це речення, Міко. Ельфійки! Прислужують! Мені!

Яке щастя, що я потрапив у ельфійське потойбіччя! Ні, я не радію своїй передчасній смерті, але, погодься, було б набагато гірше опинитись у загробному світі лісовиків або кікімор.

Прекрасні дівчата з довгим розпущеним волоссям граційно проходять повз, час від часу підкладаючи мені фрукти або підливаючи вино. Та я ж пиякою стану! Чи мені це не загрожує? Кхм… Хміль зовсім не відчувається.

Здається, неподалік їхнє село, хоча жодного ельфа не видно. Напевно, ці покидьки не заслужили такої розкоші. Це ж треба – вчотирьох на одного! Гент молодець, двох встиг якщо не вбити, то покалічити сильно – за мною вони вже не гналися. До речі, я теж міцно стукнув гостровухого. Він свої зуби все ловив і ловив… а я падав і падав…

Я ніколи не замислювався, що відчуває людина, розуміючи: вона бачить сонце востаннє. Коли дивиться на стрілу, від якої не зможе ухилитися. Коли очі відображаються в лезі, що стрімко опускається…

Не знаю, як хто, а я не вірив… Лежав під прицілом трьох сталевих наконечників (цей, що без зубів, тільки клинок витяг) і не міг сприйняти те, що все скінчено. Що я ніби як є – але мене вже немає… і навіть коли свиснула оперена стріла, мені здавалося, це не по-справжньому… все ще змінитися… адже не може такого бути зі мною?! І досі не вірю…

Гадки не маю, чому ми разом, Міко, але мені не так самотньо.

Ех, лежати в тіні набридло… І ельфійки надокучили. Добре, звичайно, що вони настільки, хм… вражаючі – маючи таку красу під боком, жоден ельф і не гляне на мою сестру. Щоправда, чомусь при погляді на цих дівчат я згадую Храм Зоряного Неба: він прекрасний і величний, годі й казати, проте лізти нагору не хочеться. Пробач, Міко, вульгарно прозвучало, але суть зрозуміла, чи не так?

Мабуть, варто встати і поглянути навколо. Раптом тут ще якісь раси є? Може, знайду, з ким у клітинку[6] зіграти.

О, щось ельфієчки сполошилися. Мене злякались? Ха-ха, я ж ніби не страшний!

Ага, з'явився хтось новий… зараз підійде ближче… невже ельф?.. Ні, начебто перевертень. Справжній, а не якийсь там метаморф.

Ах ти ж!.. Дівчата рабині! З нашийниками! Що за?.. Та такого бути не може! У Дивному Лісі немає рабства!

– Як почуваєшся, синку? – здається, це мені…

Чи то у мене тепер неймовірна компанія, чи то я не вмер… І навіть не знаю, що краще.

Бувай, Міко. Схоже, я просто збожеволів.

***

{Рена}

Зете, сьогодні воістину найдивніший день у моєму житті! Саме так: вчора був найстрашніший, а сьогодні – найнезвичайніший.

Я прокинулася на світанку. Сонце тільки виглянуло з-за обрію, пофарбувавши фіранки в легкий жовто-рожевий колір. Фіранки?! Я ж заснула в лісі?.. Але жодних сумнівів – я розплющила очі в невеликій світлій кімнаті. Широке ліжко біля стіни, стіл навпроти, під ним – табурет, у кутку умивальник, на вікнах – справжнісінькі білі фіранки! Двері відчинені, чути голоси.

Я схопилась як ошпарена. Одяг на мені, і слава богам! Вікно відкрите, але під ним – зарості кропиви, причому не клуської декоративної, а дикої. Підлога вистелена товстим килимом, тобто є шанс дізнатися трохи більше про ситуацію, що склалася, не привертаючи уваги.

Двері розчинилися беззвучно. Ага, тут – порожня кімната. Далі – ще двері… й одні в бічній стіні.

Ой, голоси стихли… Цікаво, чому? Невідомі помітили мої пересування?

– Магі, чому ти не подоїв корову?

Я підскочила від несподіванки, а жінка обурювалася десь поруч, за відчиненим вікном:

– Я розумію, що на свято Меду чоловіки йдуть у ліс, але ти обіцяв! Пам'ятаєш, я тебе перепитувала? Я тоді сказала: «Магі, любий, я збираюся до мами, ти зможеш подоїти корову? Якщо не зможеш, мама прийде до нас погостювати, бо я дуже хочу її побачити, і саме сьогодні вона вільна, адже її новий дивак-приймак іде в ліс». Пам'ятаєш?

Чоловік щось бурмотів на своє виправдання, але дружина його не слухала.

– Як ти міг? Я пішла на весь день! Корову треба доїти, Магі, якщо ти хочеш, щоб вона давала молоко!

Сперечальники йшли до тої кімнати, де я прокинулася.

– Хто спав у нашому ліжку, Магі?! – страшним голосом закричала господиня.

Грюкнули віконниці, брязнули стекла…

Я вирішила, що час тихенько тікати.

Чергові двері відчинилися теж без скрипу. За ними було щось на кшталт прибудованого сараю. Там стояли якісь бочки, діжки, відра, висіли зв'язки часнику та цибулі, лежали мішки… Я подякувала богам за підтримку, зробила кілька кроків і закричала!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍