Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

ніж він звик гуляти пішки, і навіть, як він підозрював, набагато довшою, ніж взагалі спроможна гуляти людина. Саме тому, тільки-но Чаклунка зупинилась у темній улоговині поміж сосен та тису, знеможений Едмунд упав навзнак там, де стояв. Так він і застиг, колода колодою, не в змозі й пальцем поворухнути і не виказуючи жодного інтересу ані до того, що відбувається навколо, ані до того, що відбуватиметься в майбутньому. Прогулянка настільки виснажила його, що він геть забув і про голод, і про спрагу, аби тільки йому дали спокій. Тим часом Чаклунка та гном зовсім поруч пошепки завели бесіду, яка б не мала залишити його байдужим:

— Ні, вже запізно, — похитав головою гном. — Яка тепер від того користь? Тому що всі вони — а бодай їм! — уже біля Кам’яного Столу.

— Про це ми дізнаємось, коли вовк занюхає наш слід та принесе нам звістку, — відповіла на те Відьма.

— Якщо він прибіжить лише зі звістками, то це погана звістка, — буркнув гном.

— У Кейр-Паравелі скільки тронів? Авжеж, чотири! — посміхнулася Чаклунка. — Тронів — чотири, та посісти їх зможуть лише троє! Яке ж то пророцтво, якщо воно не здійсниться?

— Три… чи чотири… яка різниця, коли він уже тут? — уникаючи називати Аслана на ім’я в присутності володарки, натякнув гном.

— Припустімо, — розмірковувала вголос Чаклунка, — що він тут ненадовго. А якщо так, тоді що нам завадить посісти трон, та ще й не один, а всі одразу?

— А з цим що робити? — гном пхнув Едмунда ногою. — Може, залишити до слушного часу? Він ще стане в пригоді… торгуватися.

— А раптом усі інші наскочать і, чого доброго, врятують шмаркача, тоді що? — презирливо хмикнула Королева.

— Отож іншого виходу немає? — знизав плечима гном. — Ну, тоді до справи!

— Зажди, — зупинила його Чаклунка. — Щось мені підказує, що справу слід робити на Кам’яному Столі, бо саме так робилося одвіку…

— Воно то й так, — засумнівався гном, — але дуже вже давно ніхто цього не робив. Як на те, то й дороги нам туди немає.

— Твоя правда, — погодилась Чаклунка.

Цієї миті почувся тріск зламаних гілок, потім глухе гарчання, за яким в улоговину зіковзнув сірий вовк.

— Я бачив їх, — переводячи подих, доповів він. — Вони біля Кам’яного Столу. Вони разом із ним. Мого ватажка вбито. Могрім упав від меча одного з синів Адама. Я причаївся в кущах і бачив все на власні очі! Рятуйтеся! Тікайте!

— А от і ні! Ніхто нікуди не тікатиме. Втечі не буде, — не змигнувши оком, наголосила Чаклунка. — Мерщій, клич наш народ, та поквапся! Клич усіх велетнів, клич перевертнів, та не забудь про дерева, що на нашому боці! Клич упирів та моторошних огрів, що викрадають маленьких дітей! Клич мінотаврів та братів їх менших — песиголовців. Відьом попередь і відьмаків, лісовиків і злиднів, почвар мухоморних, зміюк підколодних та іншу славну нечисть! Ми дамо бій! А боягузів попередь: не заіржавів ще наш чаклунський жезл — на камінь умить він перетворить боягузів! Жени щодуху! А ми тут ще маємо невеличку справу, яка потребує нашої безпосередньої чаклунської участі та зволікання не дозволяє.

Сірий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на місці, як та дзиґа, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупіт.

— Ну що ж, — зітхнула Відьма, — столу в нас немає, тож доведеться задовольнятися тим, що є. А є… та хоча б звичайна колода!

Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном умить міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію — певно, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.

— Готуй жертву, — мимохідь кинула Чаклунка, і гном заметушився виконувати розпорядження.

Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив хлопчика за волосся, спонукаючи закинути голову. До Едмунда долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий йому предмет, і саме тоді, коли його, цей предмет, гострять. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва — то він. В очах у нього потемніло, і він знепритомнів.

Саме цієї миті звідусіль почулися крики, тупіт копит та лопотіння крил, потім — чи то зойк, чи то виття, начебто з вуст королівських, — годі було розібрати, бо все змішалося до купи. Едмундові пута послабшали, сильні руки підхопили його, і глибокий голос мовив:

— Покладіть його — хіба не бачите, його ж ноги не тримають… — дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…

Потім, наче здалеку, Едмунд почув іще голоси — хтось перемовлявся:

— А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш…

— А от і ні — я тільки вибив їй з рук ножа…

— А я гнався за гномом… Та хіба всіх наздоженеш?..

— Невже втекла?..

— А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..

На цих словах Едмунд знову знепритомнів. Але тепер він був у надійних руках. Кентаври, єдинороги, лісові олені та птахи — з них складався рятувальний загін, який Аслан відрядив шукати хлопчика ще в попередньому розділі, — вирушили назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тіло одне одному. Ніхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюдній улоговині коїлися речі доволі незвичайні, якщо не дивні.

Тож навколо було тихо й спокійно, повний місяць заливав улоговину сяйвом. Серед іншого він освітлював і недоречно згаданий кимось пеньок, і нічим особливо не примітний, хоча й чималенький за розміром, сивий кругляк.

Проте, якщо вдивлятися в них довше, якби було кому дивитися, то пильніший погляд підказав би, що з тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здається… Потім привиділося б (а насправді, і не привиділось, бо саме так усе й було), що надто вже той пень нагадує скрючену людську постать, що присіла навпочіпки та просто на очах підсунулась до валуна. Потім здалося б (а насправді, лише здалося б, що здається, бо все так і було), що валун уже не лежить, а сидить, більш того — валун із пеньком тихесенько перемовляються, і нарешті стає