Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

він почувався надто старим, щоб побігти. Тут же він біг зі швидкістю, яка, поза всяким сумнівом, допомогла б йому виграти стометрівку в будь-якій з елітних шкіл Англії. Приємно було дивитися на розмаяні поли його сурдута. Але, звичайно, все було марно. Багато тварин позад нього були дуже швидкими. Це вперше у своєму житті вони бігли, і їм хотілося успішно використати свої нові м’язи.

— За ним! За ним! — кричали вони. — Можливо, він і є тим Злом. Доженімо його! Учвал! Учвал! Перехоплюйте його! Оточуйте! Не відставайте! Ура!

Через кілька хвилин деякі вже були попереду нього. Вони вишикувалися в ряд і перепинили йому шлях. Інші наближалися ззаду. Хоч би куди він подивився, він бачив жах. Роги великих лосів і величезна морда слона нависали над ним. Важкі серйозні ведмеді й дикі кабани гарчали й хрюкали позад нього. Леопарди й пантери із саркастичними мордами (так йому здавалося) дивились на нього холодним поглядом і махали хвостами. Але найбільше його вразила велика кількість роззявлених пащ. Звірі пороззявляли пащі, щоб було легше дихати. А він думав, вони роззявили пащі, щоб зжерти його.

Дядько Ендру тремтів і хилився то в один бік, то в другий. Він не любив звірів навіть у свої найкращі часи, бо зазвичай дуже боявся їх. І, звісно ж, ті роки, коли він здійснював експерименти над тваринами, привчили його ненавидіти й боятися їх ще більше.

— А тепер, сер, я хотів би знати, — сказав Бульдог своїм голосом, що звучав надто по-діловому, — хто ви такий: тварина, овоч чи мінерал?

Так він сказав насправді. Але те, що почув дядько Ендру, звучало, як: «Гаррр!»

Розділ 11

Діґорі та його дядько опинились у халепі

Ви подумаєте, що звірі були надто тупі, аби відразу не побачити, що дядько Ендру — створіння того самого виду, що й двоє дітей та власник кеба. Але ви повинні пам’ятати, що тварини нічогісінько не знали про одяг. Вони думали, що платтячко Поллі, норфолкська куртка Діґорі та капелюх-котелок власника кеба були такими самими частинами їхніх тіл, як і шерсть і пір’я тварин. Вони навіть не знали б, що ці троє належать до однієї породи, якби вони не заговорили до них і якби Аґрус не поставився до них, як до своїх давніх знайомих. А дядько Ендру був набагато вищий за дітей і набагато тонший, аніж власник кеба. Він був весь у чорному, крім білої камізельки (на цей час уже не надто білої), і велика кучма сивого волосся (яка тепер надавала йому дикунського вигляду) не здавалася їм схожою на те, що вони бачили на головах трьох інших людських створінь. Тож не дивно, що вони були спантеличені. А найгірше те, що дядько не здався їм спроможним розмовляти.

Хоч він спробував. Коли Бульдог заговорив до нього (щоправда, йому здалося, він роззявив пащу й загарчав на нього), він простяг тремтячу руку й видихнув:

— Любий песику, не кусай старого бідолашного чоловіка.

Але звірі не могли його зрозуміти краще, аніж він розумів їх. Вони не чули слів, а лише невиразний шиплячий шум. Можливо, й добре, що вони не могли його зрозуміти, бо жоден собака, якого я будь-коли знав, а менш за все собака з Нарнії, наділений даром мови, не любить, щоб його називали «любим песиком», так само як нікому не сподобалося б, якби його назвали «маленьким чоловічком».

Тоді дядько Ендру упав і знепритомнів, як мертвий.

— Он воно що, — сказав Дикий Кабан. — Це лише дерево. Так я й думав. (Не забувайте, вони ніколи не бачили, щоб живе створіння втрачало тяму чи навіть падало.)

Бульдог, який обнюхав дядька Ендру з голови до ніг, підняв голову й сказав:

— Це тварина. Безперечно, тварина. І, мабуть, вона тієї самої породи, що й троє інших.

— Мені так не здається, — сказав один із ведмедів. — Тварина не може отак упасти й перевернутися. Ми тварини, і ми не падаємо. Ми стоїмо на ногах. Ось так.

Він піднявся на задні лапи, ступив крок назад, перечепився через низьку гілку й упав на спину.

— Третій жарт, третій жарт, третій жарт! — вигукнула Галка у великому збудженні.

— Я все-таки думаю, що це дерево, — сказав Дикий Кабан.

— Якщо це дерево, — сказав інший Ведмідь, — то на ньому має бути гніздо бджіл.

— Я впевнений, це не дерево, — мовив Борсук. — Мені здалося, це створіння спробувало заговорити, перш ніж звалилося з ніг.

— То був лише вітер у його гіллі, — сказав Дикий Кабан.

— Ти, звичайно, не хочеш сказати, — мовила Галка, звертаючись до Борсука, — що ти вважаєш його твариною, яка вміє розмовляти? Вона не промовила жодного слова.

— А проте, — сказав Слон (то була Слониха, звичайно; її чоловіка, як ви пам’ятаєте, Аслан покликав до себе), — а проте це може бути тварина певного виду. Хіба біла грудка на краю не може бути обличчям? І ці дірки хіба не можуть бути очима й ротом? Носа в нього немає, звісно. Та не можна керуватись такими вузькими уявленнями. Дуже мало з нас мають те, що можна назвати носом.

Вона витягла хобот на повну довжину зі зрозумілою гордістю.

— Я категорично заперечую проти цього зауваження, — сказав Бульдог.

— Слониха має цілковиту слушність, — заявив Тапір.

— А я ось що вам скажу, — весело промовив Віслюк. — Можливо, це тварина, яка не вміє розмовляти, але думає, що вміє.

— Чи можна її поставити на ноги? — замислено промовила Слониха.

Вона обережно підняла розм’якле тіло дядька Ендру хоботом і поставила його вертикально на один кінець. На жаль, вона поставила його головою вниз, і дві монети по півсоверена, три по півкрони й одна — шість пенсів повипадали з його кишені. Але результату не було. Дядько Ендру звалився знову.

— Ви бачите? — сказало кілька голосів. — Ніяка це не тварина. Вона нежива.

— А я кажу вам, це тварина, — заперечив Бульдог. — Самі понюхайте.

— Понюхати — ще не все, — сказала Слониха.

— Ну, якщо чоловік не може довіряти своєму носу, то чому він може довіряти? — засумнівався Бульдог.

— Можливо, своєму мозку, — лагідно відповіла Слониха.

— Я категорично не згоден із таким зауваженням, — заперечив Бульдог.

— Нам усе-таки треба щось із цим робити, — сказала Слониха. — Бо це може бути Зло і тоді його треба показати Аслану. Що думає більшість? Це тварина чи дерево якоїсь породи?

— Дерево! Дерево! — закричало з десяток голосів.

— Дуже добре, — сказала Слониха. — Якщо це дерево, то