Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

на плече пана де Монбазона. З цього боку й завдав удару вбивця; але король сидів так, що спершу він тільки легко поранив його.

Король зняв руку з плеча пана де Монбазона.

— Мене поранили, — сказав він. І дістав у груди, тепер уже не захищені, а підставлені під ніж, другий удар. Цей уже був несхибний, остаточний; ніж проник у легені й розітнув аорту. Третій, запізнілий, тільки зачепив рукав пана де Монбазона. Той, охоплений жахом, спитав:

— Величносте! Що сталося?

Король відповів кволо, але виразно:

— Нічого. — І ще раз, востаннє: — Нічого, — а тоді з рота йому ринула кров, і ла Форс скрикнув:

— Величносте! Моліться богу!

Всі супутники короля, опріч ла Форса, покинули його, в них на думці був тільки вбивця. В нього видерли закривавлений ніж, але він відбивався голими руками, неймовірно сильними, від цілого клубка тіл, що насідали на нього, але повалити не могли. Слуги і один дворянин, ла П'єр, урешті таки скрутили його, і саме в ту хвилину надбіг Монтіньї, слуга покірний! Він порадив відвести вбивцю поки що до недалекого палацу Реців. І все товариство короля, супроводжуване ще багатьма, рушило туди як ескорт убивці.

В екіпажі, коло смертельно пораненого короля, зостався самий маршал де ла Форс. Він прикрив його своїм плащем, а до натовпу на вулиці гукнув:

— Короля тільки поранено!

Зостався ще пан де Гюрсон, той, що перший надбіг на місце події і руків'ям шпаги розтовк убивці ніс. Ла Форс доручив йому очистити вулицю й розвернути коней. Зусиллями добровільних помічників це нарешті вдалося зробити. Круг екіпажу, з якого крапала на бруківку кров, люди вже не товпились. Усі, прибиті жахом, задкували до муру і в підворіття, відпихаючи одне одного. Не чути було ані слова.

Ла Форс наказав підняти з усіх боків опону екіпажу. Вони з Гюрсоном повезли короля, що лежав горілиць, із заплющеними очима й блідим, аж жовтим обличчям. По вулиці Сент-Оноре повезли його назад до королівського палацу Лувру. Обидва недовго були близькі до нього, зате чесно виконали свій останній обов'язок перед ним. Ла Форс іще раз гукнув до натовпу: «Короля тільки поранено!» — але з екіпажу, по його високих приступках, стікає на вулицю все більше крові. Народе, це кров твого короля Анрі. А люди мовчать, мовчать… Екіпаж хитається, рипить, розганяється швидше, і за ним лишається темний слід. На його шляху змовкають свідки небесних присудів і земних здійснень. Поки що вони тільки сприймають те, що сталося, сповненою жаху й жалю душею. Що з цього буде? Хтозна… як не рахувати однієї окремої події.

Герцог д'Епернон полишив іншим хапати вбивцю; різкі рухи не для нього. Він тільки вигукував поради — зокрема нагадував, щоб убивцю короля не замордували передчасно. Коли його повели геть, д'Епернон зашкутильгав слідом. «А ватяне серце! — пригадалось йому. — Воно ж мало зробити нашого приятеля невидимим, як і годиться. Ватяне серце, подарунок отців єзуїтів, зі скіпочкою святого хреста всередині чи й без скіпочки, байдуже; невидимим, цього він мав право чекати. Та хай там як, а діло впорано. Короля вже нема. Діло впорано». Але в ту саму хвилину він зіткнувся лице в лице з одноруким офіцером і вмить зрозумів, що опинився під владою ворога.

Нa вигляд той ворог був невблаганний. У колотнечі він загубив капелюха, його сталево-сива чуприна наїжачена. Ніздрі неприродно роздуті, губи судомно скривлені, з-під настовбурчених брів крижаним полум'ям світять очі. Своєю єдиною рукою відставний капітан збиває з генерал-полковника капелюха. Д'Епернон скоса позирає на всі боки; від люду на узбіччях вулиці годі сподіватись рятунку. А в обличчя вже ляпнув капітанів плювок, густий, в'язкий, — так і прилип.

Капітан, певне, курить люльку, бо харкотиння в нього чорне й густе, воно заліпило герцогові д'Епернону весь вид — лоб, очі, щоки й губи. А єдиний капітанів кулак натискає негідникові на підборіддя. Ось якою мовою говорять із ним. Жодного слова, але все зрозуміле. Герцог д'Епернон скоряється наказові, шкутильгає в напрямі Луврського палацу. Тяжкий то шлях — по темному сліду на бруку. Він обминав би той слід, але кулак велить: наступай! Цю кров ти маєш унести до палацу на своїх ногах.

Від стін, з підворіть підбігають якісь постаті, кожна осібно; вони теж підносять зціплені кулаки. Д'Епернон спочатку пробував ховати своє запльоване обличчя. Але йому дали втямки, так само без слів, що він повинен виставляти його на наругу. Під кінець того шляху в нього самого лишалась єдина думка: віддати на ту наругу всього себе. Нехай його розпізнає весь двір, хай королева сахнеться від нього. Король уже неживий, проте обіцяє своєму зрадникові: для того, щоб на нього глянути, він прокинеться. Отак вони й увійшли до луврської вартівні: один — затаврований безумством і нестерпною ганьбою, другий — потемнілий від гніву, сталево-сивий і невблаганний.

Назустріч їм вийшли солдати, стукнули об землю прикладами мушкетів. Вони були безмовні, як і народ на вулицях, і погляд у кожного був такий, як в однорукого капітана. А той дійшов аж до підніжжя парадних сходів і ще провів очима герцога д'Епернона, що ступав ними вгору, задерши голову й так само підставляючи обличчя кожному, хто захотів би плюнути в нього. А тоді відставний офіцер, обтяжений боргами, подався в старе подвір'я до фінансової управи.

Він сказав там, що король полишив усне розпорядження, яке збирався скріпити підписом, коли повернеться. Писарі, що доти тільки стояли та перешіптувалися, враз усі заметушились. Попросили пана офіцера сісти. Послали кудись кур'єра з письмовим наказом. Запевнили пана офіцера: ще хвилинку, і його борг буде погашено. Він їм не повірив, він чекав, що його заарештують і відведуть до глибокої, довічної темниці, куди попадають не за борги. Але прийшов сам начальник управи. Хоробрий капітан розплатився. Офіцер, якого любив наш король, вільний.

Seul roi[125]

Анрі ще раз вернувся до тями — чи, краще сказати, до нього вернулась тінь його давньої свідомості,— коли його виносили з екіпажу. Це сталось перед сходами, що вели до королевиних покоїв. Його зразу спробували очутити вином. Пан де Серізі, лейтенант його гвардії, підняв йому голову, і король кілька разів кліпнув очима. А потім вони вже лишались заплющені. Щоразу, як він їх розплющував, у нього зринав далекий, розпливчастий спогад. Перший: «Арсенал, я ж хотів до Роні, мене не зрозуміли». Другий спогад, теж далекий і розпливчастий: «Габрієль, люба владарко, твої уста вдихають у мене твоє дихання. Зостанься зі мною!» Третій спогад мав би звучати