Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

1930-х хмарочосів з балконами та прямовисними фасадами, кощавих хромових каріатид із коротко підстриженим волоссям, ширяння розмаїтих і вишуканих повітряних суден у гуркоті й тиші міських безодень, золотавих красунь, що засмагають у садах на даху і обертаються вам помахати, коли їх проминаєте. Ракетен-Штадт.

Унизу вітряними дворами і проходами між спорудами, вгору-вниз по сходах бігають тисячі дітей, на головах шапочки із пластиковими пропелерами, на вітрі вони крутяться, торохтять і зливаються у кола, ці діти передають послання серед пластмасової рослинності, гасають між пластиковими офісами… Ось і тобі листівочка, Тайроне, йди відшукай Осяйну Годину (А бодай тобі! Невже загубилася? Так виглядає, що Татуньо знов узявся за своє!), тож мерщій у роїння коридорів з веселими собаками, велосипедами, з достобіса гарними юними секретарками на роликах, з продуктовими візками, з вічним кружлянням шапочок під вогнями, на кожному розі дуелі на пістонних або водяних пістолетах, діти пірнають за іскристі водограї ПОСТРИВАЙ це справжній пістолет, справжня куля дзззеннннь! ще б трохи, Татуню, але ти сьогодні не настільки спритний, як Хлопчак!

Уперед, рятувати Осяйну Годину, з якихось лиховісних міркувань відокремлену від 24-годинної доби Татковими колегами. Пересуватися досить складно — тут ціла система споруд, які рухаються під прямими кутами по жолобах вуличної сітки Ракетен-Штадта. А ще можна підіймати та опускати самі будівлі, десять поверхів за секунду, до бажаних висот або підземних рівнів, наче шкіпер субмарини бавиться перископом, — хоча деякі доріжки для тебе недоступні. Ні, для інших вони доступні, але не для тебе. Шахи. Твоя мета — не Король, Короля нема, але є побіжні завдання — такі, як Осяйна Година.

Бринь — дитя з вертулькою на шапочці подає Слотропу ще одне повідомлення й одразу вшивається. «Осяйна Година в полоні, якщо хочеш її побачити, приходь на показ для всіх зацікавлених за цією адресою об 11:30» — у небі неквапом пливе білий циферблат, гм-м, якихось пів години на збори рятувальної команди. До її складу входить Міртл Міракуліс — влітає у темно-бордовій сукні з накладними плечима, у волоссі бігуді, несхвальний погляд свідчить — вона щойно з Країни Сновидінь… за нею негр у перлово-сірому зут-костюмі та пальті-крилатці: Максиміліан — висока напомаджена цеглина зачіски, тонесенькі вусики — примчав просто з роботи, для всіх він — запопадливий адміністратор у клубі «Мууумбо-юуумбо», де «шляхта» з Бікон-стрит щоночі треться з п’янотою і кайфолюбами з Роксбері, угу, здоров, Тайроне, угу, це я! Здоров, мала Мійтл, хйа, хйа, хйа! Шо за поспіх, братухо? Поправляє гвоздику в петельці, роззирається по кімнаті, всі на місці, крім Мар-селя, але чуєш, знайомий музон із музичної скриньки, так, старомодний мотивчик Стівена Фостера, і гляньте, крізь балконні двері входить Марсель, механічний шахіст часів Другої імперії, сконструйований століття тому для знаменитого ілюзіоніста Робер-Удена[622], украй серйозний на вигляд хлопчак-емігрант із Франції, кумедна зачіска з ідеально вистриженим біля вух волоссям, яке починається чітко після чверть-дюймової смужки голої пластикової шкіри, лаково-чорна чуприна, окуляри в роговій оправі, тримається доволі відсторонено, на жаль, з людьми надто буквальний (тільки уявіть собі перший раз, коли Максиміліан за-ва-лю-є такий, пальці віялом, бачить металічно-ебонітово-пластикового молодого Марселя і бовкає: «Йо, малий, здоров, стара шкапо!» — угу, а тоді Марсель не тільки дає прикурити за «шкапу», за «шкапу» в усіх значеннях, і це тільки перший етап, а далі починається тривала бесіда про поняття «старий», і це триває ще якийсь час, а потім — потім береться за «малого». Просто кумедія, сміх та й годі. Фактично, для Марселя досі ще не все скінчилося). Та все ж витончена робота мозку XIX сторіччя — яке надлюдське знадобилося вміння, щоб створити його, вміння втрачене, як той птах додо, — стала Схибленій Четвірці в пригоді у багатьох, дуже багатьох сутичках із Татусевою Згубою.

Але де ж у тому Марселі карлик-гросмейстер, маленький Йоганн Альґаєр[623]? де пантограф, де магніти? Ніде. Марсель — справжній механічний шахіст, усередині — жодних підробок, ані найменших ознак людськості. Власне кажучи, в СЧ всі наділені якимось даром і водночас ним обтяжені — несумісні з людським життям. Міртл Міракуліс спеціалізується на творенні чудес, карколомних звершень, неможливих для людей. Вона втратила до людей повагу, бо вони незграбні, часто підводять, їх дуже хочеться любити, але любов — єдине непідвладне їй диво, любити їй заказано. Всі інші їй подібні або гомосексуалісти, або фанатики закону-та-порядку, або подались у дивні мандри в пошуках бога, або ж так само нетерпимі до невдач, і хоча подружки Мері Марвел і Диво-Жінка постійно запрошують її на вечірки задля знайомства з підхожими чоловіками, Міртл чудово розуміє, що діла не буде… Максиміліан… він має природне відчуття ритму, що означає будь-якого ритму, серед інших — і космічного, тож його ніколи не буває там, де чатує каналізація без люка, де з вікна на верхотурі зі свистом, як бомба, вилітає сейф. Максиміліан — провідник крізь наймерзенніші на Землі мінні поля, і якщо триматися до нього якнайближче, будемо там, де він, — та все ж Максиміліан приречений ніколи не заглиблюватися у небезпеку далі самого її краєчку, її першого подиху…

Файна команда, готується вирушити за Осяйною… що? А який дар і Фатальна Вада у самого Слотропа? Ой, та ну… е-е, Осяйна Година вже збирає манатки, Міртл гасає туди-сюди, то одне матеріалізує, то інше:

Міст Золоті Ворота («Годиться?» — «Е-е, а давайте ще раз глянемо на он той? ну, он той, як його…» — «Бруклін?» — «…ну, такий, трохи старомодний…» — «Бруклінський Міст?» — «Ага, саме він, з такими ще загостреними… як їх…»).

Бруклінський міст («Бачиш-но, Міртл, у сцені погоні варто дотримуватися пропорцій…» — «Ну, кажи». — «Аби ми зараз були у швидкісних автомобілях, ну, так, тоді б ми взяли Золоті Ворота… але якщо гасати у повітрі, то потрібне щось старіше, інтимніше, щось людське…»).

Пара найвищою мірою елегантних «роллс-ройсів» («Не клей дурня, Міртл, ми ж домовилися! Ніяких авто…»).

Маленьке іграшкове пластикове кермо («Йой, та я знаю, що ви мене за головного не вважаєте, але послухайте, давайте будемо розсудливими…»).

То чи дивно, що складно покладатися на недоумків, які щодня виступають супроти Такого-сякого Татка? Нема якихось чітких напрямків, правильних ходів, співпраці. Рішення ніколи належним чином не ухвалюються — у ліпшому випадку їм вдається виринути з хаосу скарг, вередування, галюцинацій і загальної недолугості. Це не бойова група, а розплідник дратівливості, скиглення, примх і невдоволення, жодної рідкісної або казкової птахи серед усепереможного неподобства. Здається, своїм виживанням команда завдячує сліпій фортуні, яка навпомацки пробивається крізь важкі мармурові