Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

До самого серця проймали мене стогони матері. Ці стогони були одноманітні. Приглушені і болючі. Раз у раз вона безсило хитала головою, але обличчя її не змінювало свого виразу. Губи її не ворушилися, зуби були стиснуті, ніби щелепи її були замкнені, а обличчя завмерло від болю.

— Чи пригадуєте ви, коли він зробив це? — вела далі міс Дартль. — Чи пригадуєте ви, коли він — спадкоємець вашої натури, розпещений вашою гордістю і пристрастю, — зробив це і спотворив мене на все життя? Гляньте на мене, тавровану до самої смерті його високим гнівом; стогніть і плачте про те, що ви зробили з нього!

— Міс Дартль, — благав я. — Заради бога...

— Я буду говорити, — скрикнула вона, блиснувши на мене своїми палаючими очима. — Замовкніть, ви! Дивіться на мене, кажу вам, горда мати гордого криводушного сина! Стогніть про те, що ви породили його, стогніть про те, що ви розпестили його, стогніть про свою втрату, стогніть про мою!

Вона стиснула кулаки, і вся її худорлява, виснажена постать тремтіла, ніби пристрасть дюйм за дюймом знищувала її.

— Ви, розгнівані його свавіллям! — кричала вона. — Ви, ображені його гордістю! Ви, що вже сивоволоса чинили опір обом цим якостям, хоч і самі передали їх йому, коли від народився! Ви, що від колиски виховували з нього те, чим він став, і придушували те, чим мусив би бути! Чи ви тепер винагороджені за роки ваших турбот?

— О, міс Дартль, посоромтеся! Це жорстоко!

— Кажу вам, — відгукнулася вона, — я буду говорити з нею. Жодна влада на землі не спинить мене, поки я стою тут! Чи я не мовчала всі ці роки, чи не маю права говорити тепер? Я любила його більше, ніж ви! — гордо обернулася вона до місіс Стірфорс. — Я вміла любити його, не вимагаючи подяки. Якби я була його дружиною, я могла б бути рабою його примх за одне ніжне слово на рік. Так, я була здатна на це. Кому краще за мене знати це? Ви були вибагливі, горді, дріб'язкові і себелюбні. Моя любов була б самовідданою, я б мала право ногами розтоптати ваше жалюгідне схлипування!

Блиснувши очима, вона вдарила ногою об підлогу, немовби справді щось лежало перед нею.

— Дивіться сюди! — вела вона далі, ще раз нещадно вдаривши себе по шраму на губі. — Коли він краще почав розуміти, що накоїв, то розкаявся у своєму вчинку! Тоді я співала для нього, розмовляла з ним і брала найжвавішу участь в усьому, що сам він говорив або робив. Натхненна полум'ям пристрасті, я намагалася набути і засвоїти всі ті знання, що так цікавили його; і я причарувала його. Коли він був юний і щирий, він любив мене. Так, він любив мене! Тоді часто, відштовхнувши вас недбалим словом, він пригортав мене до свого серця!

Вона сказала це з глузливою гордістю, в якомусь розпачливому божевіллі (бо це було не менше ніж божевілля), але водночас ніби ясно пригадуючи колишню кращу пору кохання, що знову запалила іскри її найніжніших почуттів.

— Потім, — вела вона далі, — мене понизили до іграшки, що я й могла б передбачити, якби не була засліплена його хлоп'ячою ніжністю. Я стала лялькою, якою можна було погратися годинку, а потім кинути і знову підняти, наче тимчасову забавку. Коли йому надокучило, мені теж надокучило. Коли його вдавана любов згасла, я не хотіла вже приваблювати його, хоч і могла б це зробити, і не захотіла б вийти заміж за нього тому лише, що він мусив би одружитися зі мною. Ми розійшлися, не кажучи ні слова. Мабуть, ви бачили це і не сумували з цього приводу. Відтоді я між вами обома стала застарілим, непотрібним домашнім предметом, річчю без очей, без вух, без почуттів, без спогадів. Стогнете? Стогніть про те, що ви зробили з нього, а не про любов свою. Кажу вам, що був час, коли я любила його більше, ніж ви могли б його любити за все своє життя!

Палаючими гнівними очима дивилася вона в нерухоме обличчя матері, і безупинний стогін зовсім не пом'якшував її, вона стояла, мов перед статуєю.

— Міс Дартль, — сказав я, — якщо ви такі жорстокі, що не співчуваєте цій враженій горем матері...

— А хто співчуває мені? — різко відповіла вона. — Вона це посіяла. То хай стогне, що тепер їй доводиться збирати такий врожай!

— Якщо його помилки... — почав був я.

— Помилки? — скрикнула вона, раптом заридавши. — Хто сміє ганьбити його? У нього була душа, варта мільйонів тих душ, що їх він удостоював своєю дружбою!

— Ніхто не міг би любити його краще, ніхто не міг би цінувати його більше ніж я, — була моя відповідь. — Я хочу тільки сказати, що коли ви не маєте співчуття до його матері, і коли його помилки гіркі для вас...

— Це брехня! — скрикнула вона, рвучи свої чорні кучері. — Я любила його!

— ...якщо його помилки, — вів я далі, — не можуть зникнути з вашої пам'яті у таку годину, то гляньте на цю жінку, як на сторонню, як на жінку, що її ніколи не бачили, і надайте їй хоч якусь допомогу.

Увесь цей час місіс Стірфорс лишалась у тому самому нерухомому стані, і здавалося, ніщо не може зрушити її. Наче закостеніла, дивилася вона перед собою, раз у раз стогнала, мов німа, і безпорадно похитувала головою, але жодних інших ознак життя вона не виявляла. Міс Дартль раптом впала навколішки перед нею і почала розстібати їй сукню.

— Будьте ви прокляті! — сказала вона, озираючись на мене з гнівом і журбою. — То була лиха година, коли ви вперше прийшли сюди! Будьте ви прокляті! Йдіть геть!

Я вже вийшов був з кімнати, але ще раз повернувся і подзвонив, щоб скликати слуг. Міс Дартль обійняла безживну постать, все ще стоячи навколішки, плакала над нею, цілувала її, кликала її, колихала на грудях, мов дитину, і випробовувала всі можливі способи пробудити заснулі почуття. Не боячись більше лишити їх самих, я мовчки пішов і послав до них слуг.

Надвечір я повернувся, і ми поклали його в кімнаті матері. Вона, як мені сказали, була в тому ж стані. Міс Дартль не залишала її ні на хвилину; були запрошені лікарі, випробувані різні засоби, але вона лежала, мов статуя, тільки раз у раз глухо стогнала.

Я пройшов по всьому цьому будинку журби і завісив вікна. Вікна тієї кімнати, де він лежав, я завісив останніми. Я підвів його холодну й немов свинцеву руку та приклав її до свого серця, і весь світ здався мені заглибленим у смерть і мовчання, порушувані лише стогоном його матері.

XIХ. Емігранти

Ще одну справу належало мені зробити, перш ніж віддатися своїм почуттям. Я повинен був приховати жахливу подію від тих, хто від'їздив, і вирядити їх за океан у щасливому незнанні. Не можна було гаяти часу.

Тієї ж ночі я побачився з містером Мікоубером і доручив йому стояти між містером