Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

бачить, тільки той, що в цій нужді зродивсь.

Ґренджа-Донський істиний син народу-бідаря. Вся його поезія просякнута риданнями, тугою:

Нашу срібну землю вкрили чорні круки. Нам сліпочать очі, нам тут в'яжуть руки.

Поет іноді згадує повстання 19-го року та його загибель — лише могили лишилися на берегах рідної Тиси, а тепер:

У Сиготі, на болоті, В нашій Тисі, як у злоті, Ворог коні напуває... Горе нам!

Навіть вовкам завидує поет, бо вони вільні, вони не знають в'язниць, не те, що бідолашний русин, бо:

Ще його та бідна мати Під серцем носила, — А вже руки пов'язала Проклятая сила.

Ця сила є сила штика, в ній — «право та закон». Поет це знає і радить своякам діставати зброю, не випускати з рук і зняти її проти ворога. Але й тут надія не так на свої сили, як на Вкраїну радянську.

Як різня почнеться. Як придесь іти, — Зная, що є Вкраїна, Зная, що є брати.

Сюди, де вільно творить нове життя український трудящий люд, звернуті очі поневолений братів закарпатських. І збірка Ґренджі-Донського кінчається щирим привітанням на Схід:

Орле сизокрилий, Розкажи вітрам: Щире привітання Шлють ґруні степам, Стань на крила вітру, Полети на схід, О, скажи, що гинем Серед мук і бід.

У цьому закликові звернути увагу на горопашну країну, власне, весь сенс й видання «Тернових квітів». Літературного значіння збірка ця не має, це треба сказати, попри всій прихильності нашій до автора, що в злиднях, під невсипущим оком жандарів працює над освітою рідного краю. Ґренджа-Донський не дав у своїй збірці отої краси гірської, що він її так любить. Чи не яскравіший образ у всіх «Тернових квітах» є:

На березі пустому — Ні жнив, ні сінокос, На хресті кам'яному Заплакав сам Христос.