Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

я спинився і сів на землю. Відчуття поразки переповнювало мене. Я потер очі затиллям долонь. Навіщо було дертися вище, якщо однаково я не зміг би туди дістатися?

Крізь фісташкові тумани пролетіла тінь, опускаючись коло мене. Я підняв палицю, а тоді побачив, що це лише Гуґі. Загальмувавши, він приземлився біля моїх ніг.

— Корвіне, — мовив крук, — а ти подолав добрячу відстань.

— Але, певно, недостатньо добру, — відказав на те я. — Здається, буря наближається.

— Здається, так і є. Я тут поміркував і захотів зробити тобі приємність...

— Якщо хочеш зробити мені приємність, — перервав його я, — можу сказати тобі, що чинити.

— І що ж?

— Лети назад та поглянь, чи далеко наразі буря і як швидко вона рухається. А тоді повертайся і розкажи мені.

Гуґі перескочив з однієї лапи на іншу.

— Гаразд, — мовив він та здійнявся у повітря, взявши курс на північний захід.

Обіпершись на палицю, я підвівся й почав далі дертися вгору так швидко, як тільки міг. Я знову зачерпнув енергію з Каменя та відчув, як сила входить у мене, ніби спалахи червоних блискавок.

Коли я піднявся схилом, звідти, куди полетів Гуґі, повіяло вологим вітром. Пролунав ще один удар грому. Більше гуркотіння й реву не було.

Використавши максимально свій приплив енергії, я швидко і вправно видерся на кілька сотень метрів. Якщо і програю, та спершу таки опинюся на вершині. Принаймні зможу подивитися, де перебуваю, та дізнатися, чи залишилося для мене хоч щось, заради чого варто докласти зусилля.

Коли я видерся нагору, то зміг побачити більше неба, яке стало яснішим. Воно сильно змінилося, відколи я дивився на нього востаннє. Одна його половина була непроглядною темрявою, а інша — рухомими масами пливучих кольорів. Здавалося, увесь небосхил обертається навколо точки прямо над моєю головою. Я почав хвилюватися. Саме це небо я й шукав — небо, що простягалося наді мною, коли минулого разу я прибув до Хаосу. Я видерся ще вище. Хотілося сказати щось підбадьорливе, але горло в мене пересохло.

Наблизившись до краю плато, я почув помахи крил — і враз мені на плече сів Гуґі.

— Буря ось-ось укусить тебе за дупу, — сказав він. — Налетить сюди будь-якої миті.

Продовжуючи дертися вгору, я нарешті сягнув рівної ділянки й заліз на неї. Постояв там з хвильку, важко дихаючи. Оскільки ця рівнина була розташована високо, а вітер проганяв тумани, я міг бачити угорі великий шматок неба. Я рухався уперед, аж доки не дійшов до місця, звідкіля уздрів протилежний край. Доки я йшов, звуки бурі все наближалися.

— Не вірю, що ти зможеш перейти, не намокнувши, — зауважив Гуґі.

— Ти ж знаєш, що це не звичайна буря, — гаркнув йому на те. — Якби було так, то я просто дякував би за змогу втамувати спрагу.

— Знаю. Я висловлювався фігурально.

Пробурчавши щось вульгарне, я пішов далі.

Дорога переді мною поступово розширювалася. Небо й досі витанцьовувало божевільний танок тіней, але освітлення було більше, ніж достатньо. Спершись на палицю, я зупинився, уздрівши нарешті те, що простягалося переді мною.

— У чім річ? — поцікавився Гуґі.

Але я не міг говорити. Просто показав на величезну пустку, що починалася за краєм плато і простягалася щонайменше на сорок миль, а тоді впиралася в іншу гірську гряду. Далеко ліворуч досі бовваніла непорушна Чорна дорога.

— Пустка? — перепитав він. — Але я міг би сказати тобі, що вона там. Чому ти не запитав у мене?

Я чи то застогнав, чи заридав і повільно опустився на землю.

Скільки часу залишався так — не знаю. Відчував, що марю, і, здавалося, бачив поміж видінь можливу відповідь, хоча щось у мені й поставало проти неї. Мене розбудили гуркіт бурі й базікання Гуґі.

— Я не перейду через цю місцину, — прошепотів я. — Виходу нема.

— Ти кажеш, що програв, — зауважив Гуґі, — але це не так. У прагненні нема перемоги чи поразки. Це все лишень ілюзія еґо.

Я повільно став на коліна.

— Я не сказав, що програв.

— Ти сказав, що не можеш дістатися до місця призначення.

Я озирнувся до блискавок, що разом із бурею підкрадалися до мене.

— Саме так. У такий спосіб я дістатися туди не зможу. Але якщо батько зазнав невдачі, то мушу спробувати вчинити, як мене намагався переконати Бранд, те, на що був здатен лише він. Маю створити новий Лабіринт — і зробити це просто тут.

— Ти? Створити новий Лабіринт? Якщо Оберон зазнав невдачі, то як же людина, котра ледь стоїть на ногах, зможе таке зробити? Ні, Корвіне. Найвища чеснота з доступних тобі нині — смирення.

Піднявши голову, я поставив палицю на землю. Гуґі приземлився і став біля неї, а я поглянув на нього.

— Ти не хочеш вірити у все, що я кажу, правда? — запитав я. — Але це не має значення. Конфлікт між нашими поглядами непримиренний. Бажання я розглядаю як приховану ідентичність, а прагнення — як її зростання. Ти ж — ні, — я виставив руки вперед і поклав їх на коліна. — Якщо для тебе найбільшим благом є єднання з Абсолютом, чому б тобі не полетіти й не возз'єднатися з ним просто зараз, в образі всеохопного Хаосу, що наближається сюди? Якщо я зараз зазнаю невдачі, він стане Абсолютом. А щодо мене, то мушу спробувати і, доки можу дихати, звести Лабіринт проти нього. Роблю це, бо я — той, ким я є, а я людина, яка могла б стати королем Амбера.

Гуґі опустив голову.

— Спершу побачу, як ти з'їси крука, — мовив він і загиготів.

Я хутенько простягнув руки і скрутив йому голову, шкодуючи, що не маю часу розпалювати багаття. І хоча крук зробив усе, щоби це скидалося на жертвоприношення, важко сказати, кому належала моральна перемога, адже я вже давно планував його з'їсти.

9

...Аромат чорної смородини і квітів каштана. Біла піна каштанів уздовж Єлисейських Полів...

Я пригадав передзвін фонтанів на площі Конкорд... Далі, на вулиці Сени та вздовж набережної, — запах старих книжок і запах річки... Пахощі квітучих каштанів...

І чому мені враз пригадався 1905 рік у Парижі, в Тіні Земля? Чи ж не тому, що я тоді був щасливим, тому рефлективно шукаю протиотруту нинішньому болю? Так...