Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я твердо ставив ліву ногу перед правою, а праву — перед лівою. У лівій руці тримав ланцюжок, на якому висів Камінь. Підняв його достатньо високо, щоби вдивлятись у глибини Каменя, розглядаючи та відчуваючи появу нового Лабіринту, який я промальовував із кожним кроком. Застромивши свою палицю в землю, я лишив її стояти там, де починається Лабіринт. Ліва...
Навколо мене співали вітри, а поблизу гуркотів грім. Я не натрапив на фізичний опір, як у разі старого Лабіринту. Опору не було взагалі. Натомість — і це було ще гірше — всі мої рухи скувала надмірна обережність: вони сповільнилися, підкорюючись ритуальному темпоритму. Здавалося, кожен крок потребував усе більше моєї енергії: його планування, обдумування і наказ до дії у мозок — і лише після цього я надавав задуму фізичної форми. І все-таки сповільненість видавалася необхідною — неначе невідома сутність визначала точність та меланхолійний ритм моїх рухів. Права...
...І як колись Лабіринт у Ребмі допоміг мені відновити потьмянілі спогади, той візерунок, що я намагався створити тепер, повернув аромат квітучих каштанів та возиків з овочами, що рухалися до Ле-Аль[115]... Тоді я ні в кого не був закоханим, але зустрічався з багатьма різними дівчатами — Іветтами, Мімі, Сімонами... Їхні обличчя зливаються, — і розквітла весна в Парижі, з циганськими гуртами й коктейлями у «Луї»... Від цих спогадів моє серце пройняла щира Прустіанська радість[116], доки Час бринів навколо мене, наче дзвін... Радість виповнювала спогади, передаючись моїм рухам, наповнюючи сприйняття та зміцнюючи волю...
Я уявив наступний крок і ступив його... Тепер я вже обійшов коло, створивши периметр мого Лабіринту. Позаду себе відчував бушування бурі. Очевидно, вона піднялася до краю плато. Небо почорніло, а гроза розмивала далекі й рухомі кольорові вогники. Навколо били блискавки, але я не міг витрачати енергії та уваги на контроль погоди.
Здійснивши повне коло, я зауважив, що всі лінії нового Лабіринту, накреслені мною на скелі, світилися блідо-синім. Але не було ні іскор, ні поколювання у стопах, ані струму, від якого волосся ставало б дибки, — лише невідворотний закон розважливості, що важким тягарем висів наді мною... Ліва...
Маки, маки, волошки й високі тополі вздовж сільських доріг, смак нормандського сидру... І знову в місті — пахощі квітучих каштанів... Повниться зірками Сена... Запах старих цегляних будинків на площі Вогезів після ранкового дощу... Бар під концертним залом «Олімпія»... Бійка там... Скривавлені пальці, що перев'язала дівчина, котра забрала мене до себе додому... Як її звали? Квітучі каштани... Біла троянда...
Я принюхався. Аромат линув із решток троянди на комірі. Як дивно, що вона дожила аж сюди й підбадьорила мене. Я рушив уперед, м'яко повертаючи праворуч. Краєм ока бачив наближення стіни шторму, гладенької, наче скло. Вона знищувала все, що проминала. Гуркіт грому тепер оглушував.
Права, ліва...
Просування армії ночі... Чи вистоїть мій Лабіринт проти цього? Я так хотів поквапитися, але мої рухи чи не з кожним кроком лише сповільнювалися. Мене охопило дивне відчуття двомісності, неначе я перебував усередині Каменя і креслив Лабіринт там, а потім рухався тут, і, вдивляючись у створене, повторював його... Ліва... Поворот... Права... А буря все наступала. Скоро вона сягне кісток старого Гуґі. Я вдихнув вологу і запах озону, а тоді замислився про дивного чорного птаха, який сказав, що чекав на мене від початку Часів. Чекав на суперечку зі мною чи на те, аби я з'їв його у цьому позбавленому історії місці? У будь-якому разі, враховуючи те, що моралісти схильні до перебільшень, правильно буде зазначити, що, не зумівши залишити мене з обтяженою тугою душею, він став моїм обідом під акомпанемент театрального грому... Спершу грім гуркотів далеко, потім ближче, а згодом — і зовсім тут. Коли я знову озирнувся в тому напрямку, спалахи блискавок мало не засліпили мене. Я стиснув ланцюжок і ступив ще крок...
Буря підійшла просто до краю мого Лабіринту, а тоді розділилася. Вона заходилась оточувати мене. Ні краплини не впало на мене чи на Лабіринт. Але, повільно й поступово, ми повністю опинилися в полоні бурі.
Здавалося, неначе ми перебували в бульбашці на дні бентежного моря. Мене оточували стіни води, крізь які бовваніли темні обриси. Немов увесь світ тиснув, аби розчавити мене. Я ж зосередився на червоному всесвіті Каменя. Ліва...
Квітучі каштани... Кухлик гарячого шоколаду в кафе на тротуарі... Гурт, який виступає в саду Тюїльрі, й мелодії здіймаються аж до сяючого неба... Берлін у двадцяті, Тихий океан у тридцяті — і там були задоволення, але інакші. Це може бути не справжнє минуле, а образи минулого, що втішають чи мучать нас пізніше — і байдуже, ми одна людина чи увесь народ. Байдуже. Через Пон-Неф до вулиці Ріволі, автобуси й фіакри... Художники біля мольбертів у Люксембурзькому саду... Якщо все складеться добре, потрібно буде пошукати ще раз таку тінь... Так схожу на мій Авалон. Я забув... Подробиці... Маленькі штрихи, що роблять життя... Запах каштанів...
Рухатися далі... Я завершив ще одне коло. Завивав вітер, ревіла буря, але мене вони не торкалися. Доки я не дозволяв їм відволікати мене, доти зосереджувався на Камені й рухався далі... Я мав триматися, мав і далі ступати повільними, обережними кроками, ніколи не спиняючись — усе повільніше й повільніше, але постійно рухаючись... Обличчя... Здавалося, з-за межі Лабіринту на мене витріщалися ряди облич... Великі, наче Голова, але викривлені. Глумливі, насмішкуваті, вони тільки й чекали, щоби я спинився чи оступився... Чекали, доки все розпадеться навколо мене... Блискавки сяяли в їхніх очах, а на вустах — сміх гуркотів громами... Навколо них повзали тіні... Тепер вони заговорили до мене, і слова ті скидалися на чорний океанічний шторм... Я прогрію, казали вони мені, прогрію і зникну, а цей шматочок Лабіринту розламається на шматки, і буря поглине його слідом за мною... Вони проклинали мене, плакали й плювали в мене, але нічого з цього не досягало мене... Можливо, їх там і не було насправді... Може, то мій мозок тріщав від навантаження... Тоді навіщо здалися мої зусилля? Невже новий Лабіринт народиться з думок божевільного? Я хитнувся, і вони підхопили хором стихій: «Божевільний! Божевільний! Божевільний!»
Я глибоко вдихнув і відчув рештки пахощів троянди, а тоді знову подумав про каштани і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.
