Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

почав пульсувати, коли я відсунув туман ще далі. Утративши прикриття, тварина, здавалося, знизала плечима, а тоді рушила просто до мене.

8

Коли вона підійшла ближче, я підвівся. А тоді побачив, що переді мною — великий шакал, який не відривав погляду від моїх очей.

— Ти трохи зарано, — мовив я. — Я лишень відпочивав.

Шакал гигикнув.

— Я просто прийшов подивитися на принца Амбера, — сказав звір. — Усе решта буде бонусом.

Він знову гигикнув, і я теж.

— Тоді бенкетуй очима. Захочеш усе решта — то й з'ясуєш, що я вже добре відпочив.

— Ні, ні, — відказав шакал. — Я — шанувальник Дому Амбера. І Дому Хаосу. Мене вабить королівська кров, принце Хаосу. І конфлікт.

— Ти величаєш мене незвичним титулом. Мій зв'язок з Дворами Хаосу — радше питання генеалогії.

— Я думаю про образи Амбера, що проходять крізь Тіні Хаосу. Думаю про хвилі Хаосу, що змивають образи Амбера. Проте у серці ладу, втіленого Амбером, керує найхаотичніша з можливих родин, тоді як Дім Хаосу — спокійний і тихий. Але ви маєте свої зв'язки, та й свої конфлікти.

— Наразі я не зацікавлений у пошуках парадоксів і в термінологічних іграх. Я намагаюся дістатися до Дворів Хаосу. Ти знаєш шлях?

— Так, — сказав шакал. — Це недалеко, на відстані польоту стерв'ятника. Ходімо, я покажу тобі правильний напрямок.

Він повернувся і пішов. Я рушив за ним.

— Не надто швидко я йду? Здається, ти втомлений.

— Ні. Йди. Він же за цією долиною, чи не так?

— Так. Ось тунель.

Я рушив за шакалом через пісок і гравій по сухій, твердій землі. Обабіч не росло нічого. Доки ми йшли, тумани поріділи й набули зеленої барви — певно, ще один трюк цього пунктирного неба.

Через певний час я гукнув:

— Чи далеко ще?

— Уже близько, — відказав звір. — Ти стомлюєшся? Хочеш відпочити?

Промовляючи це, шакал озирнувся. Зеленувате світло надало його бридким рисам ще страшнішого вигляду. Втім, провідник, хоч і такий, мені був потрібен. Ми піднімалися пагорбом — здавалося, так і має бути.

— Чи нема тут неподалік води? — запитав я.

— Ні. Нам би довелося повернутися назад на значну відстань.

— Забудь. У мене немає часу.

Він знизав плечима, загиготів і рушив далі. Тим часом туман трохи розвіявся, і я побачив, що ми вийшли на невисоку гряду пагорбів. Я, обіпершись на свою палицю, не збавляв темпу.

Десь із пів години ми продовжували дертися вгору. Ґрунт ставав дедалі кам'янистішим, а кут підйому — крутішим. Я відчув, що почав важко дихати.

— Зачекай, — гукнув до шакала. — Хочу трохи відпочити. Ти ж казав, що нам іти недалеко.

— Вибач, — зупиняючись, відповів він, — за шакалоцентризм. Я приймав рішення, зважаючи на власний темп. Помилився, але ми вже майже там. Тунель — у скелях перед нами. Чому б не відпочити там?

— Гаразд, — погодився я і продовжив крокувати.

Скоро ми підійшли до кам'яної стіни, яка — я збагнув — була підніжжям гори. Ми продерлися крізь скелясті уламки, які окреслювали гору, й дісталися врешті до входу, що вів у темряву.

— Ось і шлях, — сказав шакал. — Іди прямо, там нема жодних бентежних викривлень. Іди собі, й бажаю тобі гарної швидкості.

— Дякую, — відповів я, відклавши на хвильку думки про спочинок та ступивши всередину. — Я ціную твою допомогу.

— Прошу, — відказав він позаду мене.

Я ступив кілька кроків, як щось затріщало під ногами. І загриміло, коли я відкинув його вбік. Такий звук забудеш не скоро. Підлога рясніла кістками.

За спиною пролунав швидкий, м'який стрибок, і я знав, що часу витягнути Ґрейсвандір у мене нема. Тож, обернувшись, виставив уперед палицю, аби відбиватися нею.

Мій маневр заблокував стрибок звіра, ударивши його по спині. Але шакал також збив мене з ніг, і я покотився по кістках. Палиця випала мені з рук, однак за частку секунди, поки мій ворог падав, я вирішив, що краще витягнути Ґрейсвандір, аніж лізти по палицю.

Я таки зумів витягти клинок із піхов, але це і все. Я ще лежав на спині, вказуючи вістрям своєї зброї ліворуч, коли шакал очуняв і стрибнув знову. Я щосили вдарив його по морді ефесом.

Ударна сила віддала мені в руку та плече. Голова шакала відкинулась назад, а його тіло вивернулося ліворуч. Я негайно ж спрямував вістря клинка на нього, обома руками стискаючи руків'я. Я зумів стати на праве коліно, перш ніж нападник загарчав і знову стрибнув.

Щойно побачивши, що вістря спрямовано правильно, я, навалившись усією вагою, нарешті встромив клинок у тіло шакала. Відтак швидко відпустив клинок і відкотився вбік — якомога далі від клацання щелеп.

Шакал заревів і спробував підвестись, але гепнувся. Важко дихаючи, я лежав там, де впав. Відчувши під собою палицю, я схопив її і підняв, аби захищатись, і притулився до стіни печери. Звір більше не піднімався, але бився у конвульсіях. У тьмяному світлі я побачив, що його нудить. Стояв страшенний сморід.

Тоді шакал звів до мене погляд і закляк.

— Це було б так добре, — м'яко сказав він, — з'їсти принца Амбера. Мене завжди цікавила королівська кров.

Тоді його очі заплющились і дихання припинилося. Залишився тільки сморід.

Я підвівся, далі притуляючись спиною до стіни та виставивши вперед палицю, і поглянув на шакала. Знадобилося трохи часу, перш ніж я зміг опанувати себе й витягнути клинок.

Швидко огледівшись довкола, я зрозумів, що жодного тунелю тут не було — тільки печера. Коли я вийшов з неї, туман пожовтів, і тепер його ворушив вітерець із нижчих шарів долини.

Притулившись до скелі, я спробував визначити, який шлях обрати. Справжньої стежини тут не було.

Вирішив повернути ліворуч. Цей шлях здавався крутішим, а я хотів піднятися над горами і туманом якомога швидше. Палиця і зараз добре мені слугувала. Я досі прислухався до шуму потоку води, але її не було видно ніде.

Я ліз далі, набираючи висоту, а тумани розсіювалися, змінюючи колір. Незабаром я побачив, що піднімаюсь до широкого плато. А над ним бовваніє небо — різнобарвне й плинне.

Позаду мене пролунали гучні удари грому, але я досі не міг визначити, де перебуває буря. Тоді я почав рухатися швидше, але через кілька хвилин у голові запаморочилося. Важко дихаючи,