Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

можна було б зняти, тому просто вклонився тій панні. Коли я відвернувся, аби йти далі, її праве око трішки затремтіло.

Доки я йшов, земля втратила свою м'якість, а музика змовкла. Стежина ставала в'язкішою, а тумани часом розвіювалися, відкриваючи погляду лише скелі й голі рівнини. Я черпав силу з Каменя, інакше б точно впав, але помітив, що енергії вистачає на щоразу менший час.

Згодом я зголоднів і спинився, щоб доїсти рештки припасів.

Гуґі стояв на землі неподалік, спостерігаючи, як я їм.

— Визнаю, що трохи навіть захоплююся твоєю впертістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про марність бажань і боротьби.

— Говорив ти. Це — не головний клопіт мого життя.

— А мав би бути.

— Я прожив довге життя, Гуґі. Ти ображаєш мене цими посиланнями на філософію для другокурсників. Те, що ти вважаєш узгодженість реальності марною, більше розповідає про тебе, ніж про істинний стан речей. Щиро кажучи, якщо ти й справді віриш у те, що говориш, мені тебе шкода, адже з якоїсь незбагненної причини ти перебуваєш тут, намагаючись вплинути на моє фальшиве еґо, замість того, щоби звільнитися від усього цього нонсенсу і прямувати до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш у це все, то тебе посадили тут, аби затримати й розхолодити мене — а в такому разі ти марнуєш час.

Гуґі кавкнув, а тоді мовив:

— Ти ж не настільки сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок та кінець усього?

— Це не обов'язково для гуманітарної освіти.

— Ти визнаєш імовірність?

— Можливо, я знаю це краще за тебе, круче. Еґо, як я його розумію, існує наче перехідна стадія між раціональністю та рефлекторним буттям. Однак викреслити його означає відступити. Якщо ти походиш з Абсолюту — самозаперечуваного Всього, — чому ж хочеш повернутися назад? Невже ти настільки зневажаєш себе, що боїшся дзеркал? Чому б не зробити мандрівку вартісною? Розвиватися. Вчитися. Жити. Якщо тебе відрядили у мандри, чому ж тоді бажаєш утекти й повернутися до початкової точки? Чи твій Абсолют помилився, витворивши щось на кшталт тебе? Визнай таку ймовірність — і буде кінець історії.

Гуґі зиркнув на мене, а тоді здійнявся в повітря і полетів геть. Мабуть, щоби порадитись зі своїм підручником...

Я почув удар грому й звівся на ноги. Почав іти. Мав спробувати перегнати події.

Багато разів стежина звужувалась і розширювалась, перш ніж зникнути остаточно, залишивши мене блукати всіяною гравієм рівниною. Мандрівка все більше й більше гнітила мене, та попри все я намагався налаштувати свій ментальний компас у правильному напрямку. Я вже мало не вітав звуки грози, адже вони принаймні хоча б приблизно підказували, де північ. Звісно, все було трохи заплутано в тумані, тож я ні в чому не міг бути певним. А грім усе наростав... Дідько.

...А ще мене дуже засмучувала втрата Зірки й хвилювала філософія марноти буття Гуґі. Це був точно не мій день. Я вже починав сумніватися, чи зможу завершити цю подорож. Якщо якийсь безіменний мешканець цієї похмурої юдолі не влаштує на мене засідки, то блукатиму тут, доки мої сили не вичерпаються чи доки не наздожене мене буря. Не знав уже напевне, чи зможу ще раз відігнати ту всезнищувальну бурю. Мене брали сумніви.

Аби розвіяти туман, я спробував використати Камінь, але його сили, здається, потьмяніли. Можливо, через мою незграбність. Я міг розчистити маленьку ділянку, але швидкість мого руху швидко проносила мене крізь неї. У цьому місці, яке в певному сенсі було осердям Тіні, я втратив спроможність чітко розрізняти самі Тіні.

Сумно. Було б значно приємніше завершити все, як в опері — величний ваґнерівський фінал[113] на тлі дивовижних небес супроти гідних суперників, а не жалюгідне повзання туманним пустищем.

Я проминув уже знайомий кам'яний виступ. Невже я рухаюся по колу? Люди схильні блукати отак, коли вони загубилися остаточно. Я прислухався, очікуючи на удар грому, який принаймні трішки зорієнтував би мене. Упертий всесвіт мовчав. Підійшовши до каменя, я сів на землю та притулився спиною до виступу. Нема сенсу блукати тут безцільно. Трохи зачекаю на підказку грому. Доки сидів там, я витягнув Козирі. Тато сказав, що певний час вони не функціонуватимуть, але кращого плану в мене не було.

Один за одним я перебирав їх, намагаючись дотягнутися до кожного родича, крім Бранда і Каїна. Нічого. Тато мав слушність. Картам бракувало звичної прохолодності. Я перетасував усю колоду і розклав пасьянс, гадаючи на долю — просто там, на землі. Отримавши абсолютно нечитабельну відповідь, я відклав карти. Пошкодував, що в мене більше не залишилось води. А потім довго прислухався до бурі. Пролунало кілька ударів, але вони були позбавлені напрямку. Козирі змусили мене задуматися про рідню. Вони були там, попереду — де б це не було, — і чекали на мене. Чекали чого? Я переносив Камінь. З якою метою? Насамперед, вважав я, його сили необхідні для битви. Якщо це справді так, а я — єдиний, хто може викликати ці сили до життя, то ми в халепі. Тоді я згадав про Амбер і здригнувся від страху й докорів сумління. Амбер не має закінчитись ніколи. Повинен же бути шлях до Хаосу...

Я відкинув маленький камінчик, яким грався. Щойно відпустив його, як зауважив, що той рухається надто повільно.

Камінь. Знову його сповільнювальний ефект...

Я зачерпнув ще енергії, і камінчик відлетів. А я ж, здається, ще зовсім недавно позичав у батькового кулона силу. Так, він допомагав зміцнити тіло, але мозок досі видавався затуманеним. Мені потрібно було хоч трохи покуняти. Можливо, коли відпочину, ця долина видаватиметься не такою дивною.

Чи далеко я був від місця призначення? Хаос уже он за тією гірською грядою — чи ще дуже далеко попереду? Між нами ще не одна долина? А що, як битва вже завершилась і ми програли? Мій мозок захопили видіння того, як я приходжу надто пізно — просто щоб викопати могили... Кістки й монологи, Хаос...

І де та бісова Чорна дорога, щоб я нарешті скористався нею? Якщо вдасться визначити, де вона, то я зможу рухатися вздовж неї. Було таке відчуття, що вона десь ліворуч від мене...

Я знову простягнув руку вперед, розділяючи тумани та відкочуючи їх назад... Нічого...

Силует? Щось рухається?

Крізь туман брела тварина завбільшки з великого собаку. Чи ж не до мене вона підкрадалася?

Камінь