Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Підійшовши ближче, я взявся вдивлятися, бо туман знову почав застилати все навколо.

— Ну добре! Я тебе вже побачив.

— Розумієш, у якому я становищі?

— Не зовсім, бо ти ні сам собі не допомагаєш, ані прийняти допомоги не хочеш.

— Що ж доброго буде, якщо я звільнюся?

— Це твоє запитання. Ти на нього і відповідай.

Я повернувся, щоб піти геть.

— Зачекай! Куди ти прямуєш?

— На схід, щоб виступити в одному мораліте.

Тоді з туману вилетів Гуґі й умостився на маківку голови. Він дзьобнув її і розреготався.

— Не марнуй свого часу, Корвіне. Тут нема чого ловити, — порадив Гуґі.

Гігантські губи прошепотіли моє ім'я.

— Це справді він?

— Так, це він, — відповів крук.

— Послухай, Корвіне, — промовив засмоктаний у трясовину гігант. — Ти маєш намір спробувати зупинити Хаос, чи не так?

— Так.

— Не роби цього. Воно того не варте. Я хочу, щоб усе закінчилося. Хочу звільнитися з цього становища.

— Я вже пропонував тобі допомогу. Ти не схотів її.

— Не таке звільнення мені потрібне. Бажаю закінчення всіх діянь.

— Цього легко досягти, — сказав я. — Опусти голову і глибоко вдихни.

— Я хочу не лише свого знищення, а й завершення всієї безглуздої гри.

— Певен, є люди, які хотіли б прийняти власне рішення щодо цього питання.

— Давай покінчимо і з ними теж. Настане час, коли вони опиняться в моєму становищі й відчують те саме.

— Тоді перед ними постане такий же вибір. Бувай.

Я пішов геть.

— Ти також пізнаєш усе це! — крикнула голова мені навздогін.

Не встиг я зробити кількох кроків, як Гуґі завис наді мною, а відтак опустився на палицю.

— Приємно посидіти на гілці старого Іґґа, коли він не може... Ой-йой!

Здійнявшись у повітря, Гуґі закружляв.

— Він обпік мені лапи! Як це йому вдалося?

Я зареготав.

— Хто знає...

Крук ще трохи покружляв, а тоді умостився на моєму правому плечі.

— Ти не проти, якщо я тут відпочину?

— Давай!

— Дякую.

Птах умостився.

— Якщо хочеш знати, у тої голови давно не всі вдома.

Я знизав плечима, і птах розправив крила для балансу.

— Він справді щось намацує, — продовжив Гуґі, — але неправильно міркує, покладаючи відповідальність за своє становище на весь світ.

— Нічого подібного. Він навіть не намацує опори, аби вилізти з багна.

— Я кажу про філософський вимір.

— А, ти про це багно. Кепсько.

— Проблема лежить у царині еґо, в його пов'язаності зі світом, з одного боку, й Абсолютом — з іншого.

— Он як?

— Так. Розумієш, вилупившись, ми пливемо поверхнею подій. Іноді нам здається, буцімто ми здатні впливати на їхній перебіг, і це пробуджує у нас прагнення. То велика помилка, бо прагнення породжують бажання та створюють хибне еґо, тоді як ми мали б втішатися самим тільки існуванням. Усе це примножує і прагнення, і бажання: як наслідок — ти уже в пастці.

— У багні?

— Можна і так сказати. Треба чітко налаштуватися на споглядання Абсолюту й навчитися ігнорувати міражі, ілюзії та несправжнє відчуття ідентичності, що перетворює нас на самотні острови свідомості.

— Колись я теж мав несправжню ідентичність. Вона дуже допомогла мені стати тим абсолютом, яким я є нині.

— Ні, ти також фальшивка.

— Тоді той я, що буде завтра, подякує теперішньому мені, як зараз я дякую прийдешньому Корвінові.

— Ти дещо пропускаєш. Майбутній ти буде також фальшивкою.

— Чому?

— Бо і його переповнюватимуть бажання й прагнення, що лише віддаляють від Абсолюту тебе.

— А що в цьому поганого?

— Ти зостаєшся на самоті у світі чужинців, світі феноменів.

— Мені подобається бути на самоті. Я собі вельми до вподоби. І феномени мені подобаються.

— Однак Абсолют завше буде там, і він кликатиме тебе, не залишаючи у спокої.

— Гаразд, виходить, нема потреби поспішати. Але я розумію, про що ти. Він набуває форми ідеалу. У кожного їх кілька. Якщо ти хочеш сказати, що я маю прагнути до них, то я згоден.

— Ні, вони — лише викривлення Абсолюту, а те, про що ти кажеш, є тільки додатковими прагненнями.

— Звісно.

— Бачу, тобі ще багато чому треба навчитися.

— Якщо ти про мій вульгарний інстинкт самозбереження, то облиш це.

Дорога повела вгору, і ми ступили на пласку місцину, що була неначе вистелена кам'яними плитами, припорошеними піском. Я йшов уперед, а гучність музики все зростала. Зрештою, крізь туман я помітив, як повільно та ритмічно рухаються нечіткі силуети. Мені знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що вони танцюють під музику.

Я продовжував іти, аж поки не роздивився постатей — це були приємні, вишукано вбрані люди, які рухалися в ритмі мелодії невидимих музикантів. Вони кружляли в складному й красивому танці. Я спинився, аби помилуватись.

— І з якої нагоди, — запитав я у Гуґі, — вечірка відбувається тут, посеред небуття?

— Вони танцюють, — відповів крук, — святкуючи твій прохід. То не смертні, а духи Часу. Вони розпочали це дурне дійство, щойно ти зайшов у долину.

— Духи?

— Так. Дивися.

Крук злетів з мого плеча, піднявся над танцюристами і покакав. Випорожнення пролетіли крізь кількох танцюристів, неначе ті були голограмами, а не впали на парчевий рукав чи шовкову спідницю. І жодна з усміхнених постатей не втратила ритму. Тоді Гуґі кілька разів каркнув і повернувся до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — зауважив я. — Гарна ж вистава...

— Декадентство, — відмахнувся він. — І навряд чи тебе потішить, що вони передбачають твою поразку. Вони б хотіли перейти до апофеозу святкування, перш ніж вар'єте зачинять.

Та я все ж трохи постояв і помилувався, обіпершись на костур та відпочиваючи. Фігури, що їх виконували танцюристи, змінювались, аж доки одна із жінок — красуня з каштановим волоссям — опинилася біля мене. До того ніхто з танцюристів не підводив на мене погляду, наче я й не існував. Але ця жінка бездоганно вивіреним жестом кинула правою рукою щось таке, що впало мені до ніг.

Нахилившись, я зауважив, що це — дещо цікаве. Я тримав у руках срібну троянду — свій символ. Випроставшись, я причепив її до коміра плаща. Гуґі відвів погляд і промовчав. Я не мав капелюха, який