Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

і його пазурі знову вчепились у Брандову голову. Птах також почав тьмяніти. Бранд простягнув руку до полум'яного нападника, але вкотре отримав відсіч, а тоді вони обидва зникли.

Коли я дістався до місця дії, там залишився тільки покинутий арбалет, який я розтоптав чоботом.

«Ні, ще не кінець, чорт забирай! Чи довго ти ще переслідуватимеш мене, брате? Як далеко я маю зайти, щоб закінчити це навік?»

Я повернувся на стежину. Зірка досі не померла, тож я мав покласти край її стражданням. Іноді я думаю, що не ту роботу обрав для себе.

7

Миска цукрової вати.

Перейшовши за кряж, я побачив долину, що лежала переді мною. Принаймні я припускав, що то була долина, бо насправді нічого не бачив під покривалом чи то хмар, чи туману, а чи смогу.

У небі один із червоних мазків поступово жовтів, а інший — зеленів. Це мене трохи збадьорило. Небеса поводилися приблизно так само, як і тоді, коли я потрапив на гребінь усього сущого навпроти Дворів Хаосу.

Я закинув мішок на спину і заходився спускатися стежкою вниз. Вітер поступово вщухав. На віддалі долинало гудіння грому всюдисущої бурі. Я питав себе, куди це зник Бранд. У мене було таке враження, що я ще не скоро знову побачу братика.

На півшляху вниз, коли туман тільки почав крастись і звиватися навколо мене, я запримітив старезне дерево, з якого вирізав для себе палку. Коли я відрізав одну із гілок, дерево раптом закричало.

— Чорт забирай! — долинуло з нього щось схоже на голос.

— Ти все відчуваєш? — запитав я. — Пробач...

— Я стільки часу витратив, вирощуючи цю гілку. А тепер ти збираєшся її спалити?

— Ні, — сказав я. — Мені потрібна палиця — попереду довгий шлях.

— Через цю долину?

— Саме так.

— Підійди-но ближче, аби я міг краще відчути твою присутність. Є в тобі якесь сяйво...

Я ступив крок уперед.

— Оберон! — вигукнуло дерево. — Я впізнаю Камінь.

— Ні, не Оберон, — заперечив я. — Його син. Я ношу Камінь за його дорученням.

— Тоді бери мою гілку, а з нею і моє благословення. Часто я прихищав твого батька у дивні дні, яких було так багато. Розумієш, саме він мене посадив.

— Справді? Татко мій багато чого робив, але я ніколи не бачив, щоби він садив дерева.

— Я — не звичайне дерево. Він посадив мене, аби позначити кордон.

— Кордон?

— Я кінець Хаосу і Порядку — залежить від того, з якого боку на мене дивитись. Я позначаю розподіл. За мною діють інші закони.

— Які саме?

— Хто знає... Я лише вежа, що росте, деревина, що відчуває. Однак ця палиця може стати тобі у пригоді. Якщо її посадити, вона здатна прорости у дивних краях. Або й ні. Хто його зна... Та все одно віднеси її, сину Оберона, туди, куди ти прямуєш. Я відчуваю, як наближається буря. Прощавай.

— Прощавай, — сказав я. — Дякую тобі.

Я повернувся і пішов стежкою назустріч туману. Доки я рухався, він усе рожевів. Згадавши дерево, я похитав головою, але палиця виявилася справді корисною упродовж наступних кількасот метрів, бо там, де я йшов, була дуже нерівна поверхня.

Згодом небо розвиднілося. Камені, застояний став, низенькі зловісні дерева, яких прикрашали моховиті канати, запах занепаду... вони гнали мене. Чорний птах спостерігав за мною з дерева.

Щойно я побачив його, він розправив крила й неквапно полетів до мене. Нещодавні події змушували остерігатися птахів, тому я відсахнувся, коли він почав колувати над головою. Але птах просто приземлився на дорогу переді мною і, схиливши голову набік, заходився пильно вдивлятись у мене своїм лівим оком.

— Так, — оголосила істота. — Ти — саме той.

— Той — це який? — запитав я.

— Той, за ким я летітиму. Корвіне, ти ж не заперечуватимеш, якщо за тобою летітиме вісник нещасть? — він захихотів і дивакувато затанцював.

— Відверто кажучи, я не уявляю, як можу тобі завадити. Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я чекав на тебе від початку Часів, Корвіне.

— Певно, уже трохи зморився?

— Тут це не тривало аж так довго. Час — це те, що з ним робиш ти.

Рушивши далі, я просто обійшов птаха. За мить він прошмигнув поруч і всівся на камені праворуч край дороги.

— Мене звуть Гуґі[111], — каркнув птах. — А ти, як бачу, прихопив із собою шматочок старого Іґґа[112].

— Іґґа?

— Нудного старого дерева, що чекає на вході в ці землі й не дає нікому відпочити на своїх гілках. Закладаюся, він верещав, коли ти вирізав цю палку.

Гуґі розреготався.

— Він прийняв це з гідністю.

— Не сумніваюся. Та й, зрештою, він мав не дуже багатий вибір. Щоправда, й користі тобі від нього було мало.

— Та ні, користі якраз досить, — гарикнув я, замахнувшись палицею в бік птаха.

Той відлетів геть.

— Агов! Це не смішно!

Я зареготав.

— А я гадаю, навпаки.

Тоді я рушив далі.

Доволі довго брів якоюсь болотяною місциною. Іноді випадковий порив вітру розганяв туман навколо. Тоді я прискорювався, аби туман не поховав усе знову. Вряди-годи мені здавалося, що я чую обривки якоїсь повільної, дещо величавої музики, яка виконувалась на сталевих струнах, але не міг сказати, звідки вона линула...

Я йшов далі, аж доки хтось, ліворуч од мене, не гукнув:

— Чужинцю! Спинися й подивися на мене!

Насторожений, я застиг, та нічого в біса не міг розгледіти.

— Здоров, — сказав я. — Де ти?

Тієї ж миті туман розійшовся, і я запримітив величезну голову, очі якої були на рівні з моїми. Вони належали чомусь, що по плечі, схоже, було занурене в трясовину. Голова була лисою, а біла, наче молоко, шкіра мала кам'янисту структуру. Через контраст очі видавалися темнішими, ніж були насправді.

— Я бачу тебе, — сказав я. — Ти трохи застряг. Можеш звільнити руки?

— Тільки якщо дуже сильно напружуся, — прозвучала відповідь.

— Ну, давай я пошукаю щось міцне, аби ти міг учепитися. У тебе там має бути хороша досяжність.

— Не варто — у цьому нема ніякої потреби.

— Ти що, не хочеш вибратись? Я думав, ти покликав мене саме тому.

— Ні! Я просто хотів, щоб