Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

Протягом тижня Кент неквапно рухався на захід. Він увійшов до дивовижної землі, в якій, однак, не знайшов жодних ознак людського життя. Дикі простори змінювалися на гори, і він гадав, що зараз перебуває біля хребта Кемпбелла. Він знав також, що це — логічне продовження його подорожі з Сірчаної землі. І все ж лишалося цілих вісім днів до того, як він натрапив на знак, що свідчив про перебування тут певний час ще однієї людської істоти. Він знайшов залишки колишнього табору. Без сумніву, багаття, з нарубаного сокирою сирого поліняччя, було розкладене білою людиною.

На десятий день він підійшов до крутого схилу, що спускався в західному напрямку, і глянув униз на одну з найпрекрасніших долин, що коли-небудь відкривалися його очам. То було більше, ніж долина. То була широка рівнина, за 50 миль по той бік якої велично здіймалися вгору наймогутніші з усіх гір Юкона.

І хоч зараз він і бачив перед собою справжній рай, йому защемило серце. Здавалося неможливим, що в такій безмежній країні він зможе знайти той маленький клаптик землі, що йому потрібен. Єдина його надія була знайти білих людей або індіанців — когось, хто міг би провести його.

Він повільно перетнув п’ятдесят миль розкішної рівнини, повної рясної зелені, квітів і неляканої дичини — справжнього мисливського раю. Небагато мисливців заходило аж так далеко з гір Юкона, казав він собі. І жоден не дістався сюди крізь Сірчану землю. Це був новий недосліджений світ. На його мапі це місце поки що значилося порожньою плямою. І жодних ознак людського перебування. Прямо перед ним здіймалися гори Юкона, утворюючи нездоланну стіну — один за одним засніжені піки вивищувалися над світом, наче могутні спостерігачі, сягаючи за хмари. Він знав, що лежало за цими горами — великі ріки Західного схилу, Доусон-Сіті, золотоносна земля зі своєю цивілізацією. Але все це було по той бік гір. По цей же пролягав неосяжний мовчазний простір райської землі, на яку не претендував жоден із людей.

Опинившись у долині, він відчув, як усередині розливається дивне й приємне відчуття заспокоєння. Разом з тим у ньому невпинно зростало переконання, що він не знайде того, за чим прийшов. Кент не намагався аналізували це. Воно стало частиною його самого, як і той внутрішній спокій, в якому перебував його розум. Єдина надія на успіх полягала в тому, що ближче до гір він міг знайти білих людей чи індіанців.

Він уже не користувався компасом, а орієнтувався на скупчення трьох гігантських піків. Один із них був вищий за інших двох, і під час подорожі очі Кента завжди зупинялися на ньому. Заворожений, він із захопленням думав, що цей кам’яний гігант — єдиний, хто охороняв долину упродовж мільйона років. Подумки він почав називати його «Хранителем». З кожною годиною просування вперед його було видно все чіткіше. Першої ж ночі, розбивши табір у долині, Кент бачив, як сідає місяць, тонучи за його вершиною. Невмирущий голос глибоко в його голові продовжував нашіптувати, що цей пік, вищий за всі решту, був особистим хранителем Маретти. Мабуть, десять тисяч разів вона приходила сюди й дивилася на нього, як дивилася й того нещасливого дня — якщо її дім був десь по цей бік хребта Кемпбелла. Ясного дня вона могла бачити Хранителя за сотню миль.

Другого дня гора стала ще ближче до Кента. До полудня вона почала набувати нових рис. Її пік при наближенні набирав форми могутнього замку. А двоє менших вершин утворювали чіткі контури. Перш ніж сутінковий туман застелив видіння, Кент зрозумів, що побачене — не примха його уяви. Зростаючи, Хранитель набував подоби велетенської людської голови, оберненої на південь. Неспокійне хвилювання оволоділо Кентом, і він продовжував іти ще довго після настання сутінків. На світанку він знову був у дорозі. Небо на західному напрямку прояснилося, і раптом він зупинився. З його вуст злетів скрик.

Там була голова Хранителя, наче вирізьблена чиїмись велетенськими руками. Двоє нижчих піків розкрили свою таємницю. Моторошним і загадковим чином їхні гребені теж набули форми людських голів. Одна з них була обернута обличчям на північ. Інша тим часом споглядала долину. І Кент, чиє серце шалено билося, скрикнув, звертаючись до самого себе:

— Мовчазні Люди!

Він не чув власного голосу, але сама лише думка здійняла бурю в його душі. Наче повінь, обрушилося на нього раптове й бентежне натхнення під впливом побаченої картини. ДОЛИНА МОВЧАЗНИХ ЛЮДЕЙ. Він повторював ці слова, не зводячи погляду з трьох велетенських голів на фоні неба. Десь біля них, біля їхнього підніжжя — на тому чи іншому боці — лежала прихована долина Маретти.

Він продовжив свій шлях. Незвична радість поглинула його. Час від часу, поринаючи в неї, він повністю забував про горе, і в такі моменти йому здавалося, що Маретта має неодмінно чекати на нього в долині. Але завжди повертався спогад про трагедію у Бистрині Смерті, а з ним і думка, що три велетенські голови чекають — і завжди чекатимуть — на втрачену кохану людину, яка вже ніколи не повернеться. Коли того дня сідало сонце, обличчя, що споглядало долину, здалося йому живим — так ясно горіло воно мовчазним питанням, зверненим до Кента.

— Де вона? — питав кам’яний велетень. — Де вона? Де вона?

Тієї ночі Кент так і не заснув.

Наступного дня він побачив перед собою низький ламаний хребет першої з диких гір. Він невпинно підіймався й опівдні досягнув гірського гребеня. І тут зрозумів, що нарешті бачить внизу перед собою Долину Мовчазних Людей. Вона не була широкою, як попередня. На дальньому краю її за три-чотири милі підіймалася велетенська гора, лице якої дивилося вниз на зелені