Станіслав Лем - Кіберіада

мене впала підозра у спільності з японцем. Мовляв, висмикнувши з гранати запал, ми мали бігти вперед. Саме тому одними з перших зійшли на ескалатор. А тут нам щось перешкодило. Я врятувався, стрибнувши з мосту, а японець загинув. Далі думки експертів розходилися. Одні вважали Аннабель також терористкою, інші припускали, що я викрав її як заложницю для наступних переговорів. Все це я довідався з розмов, оскільки розслідування ще не почалося — чекали начальника охорони аеропорту. Коли він з’явився, Ренді, як неофіційний представник американської сторони, зробив заяву про нашу операцію. Слухаючи його, я непомітно обсмикував з ніг мокрі холоші. Ренді сказав лише те, що було необхідне. Феннер теж говорив мало. Сказав, що посольство знає про нашу операцію так само, як і Інтерпол, який мав повідомити про неї італійців. Це був спритний хід, бо вся відповідальність перекладалася на міжнародну організацію. Певна річ, наша операція зовсім не цікавила присутніх.

Вони хотіли знати, що сталося на сходах. Інженер технічної служби аеропорту дивувався, як я зміг видобутися з басейну і з підземелля, не знаючи їхньої будови. Ренді зауважив, що не слід недооцінювати підготовку десантників американських ВПС, яку я пройшов. Щоправда, я проходив її більше тридцяти років тому.

Ми й досі чули відлуння ударів, що стрясали мури. Продовжувалися рятувальні роботи — відрізали перебиту вибухом частину мосту. З руїн витягли вже дев’ять знівечених тіл і двадцять два поранених, з них сімох — тяжко. За дверима зчинився галас, і віце-префект послав туди офіцера. Коли він виходив, я помітив на окремому столику свою куртку, розпорену по всіх швах, і торбинку Аннабель в такому самому вигляді. їхній вміст розклали на квадратиках білого паперу, що нагадували фішки в якійсь грі. Обернувшись до нас, офіцер розвів руками: преса! Якісь заповзятливі журналісти прорвалися через кордони аж сюди. В цей час до мене звернувся інший офіцер:

— Поручик Канетті. Що ви можете сказати про вибуховий пристрій? Як його пронесено?

— Фотоапарат мав подвійне дно. Коли японець відкрив камеру, задня стінка з касетою відскочила, мов чортик, і він витяг гранату.

— Ви знайомі з такими гранатами?

— Щось схоже я бачив у Штатах. Частина порохової доріжки знаходиться в ручці. Побачивши, що ручки нема, я зрозумів, що запал тут має іншу конструкцію. Це оборонна осколкова граната великої вражаючої сили. Металу в ній майже нема. Оболонка сплавлена з кремнію.

— В тому місці ескалатора ви опинились випадково?

— Ні.

У напруженій тиші, яку порушував лише далекий брязкіт, я шукав потрібних слів.

— В цьому місці я опинився не зовсім випадково. Японець пішов за дівчинкою, сподіваючись, що вона йому не перешкодить. А дівчинка, — кивнув я на Аннабель, — побігла вперед, як мені здалося, зацікавлена песиком. Адже так? — запитав я в неї.

— Так, — відповіла вона здивовано.

Я посміхнувся, підбадьорюючи її.

— Щодо мене… я поспішав. Це звичайно важко збагнути, але коли людина поспішає, вона цілком мимоволі хоче першою потрапити до літака, отже, й на ескалатор… Я, певна річ, не думав про це. Все вийшло само собою.

Присутні полегшено зітхнули. Канетті щось тихо сказав віце-префектові. Той кивнув.

— Ми хотіли б звільнити панночку від вислуховування всіх подробиць. Чи не залишить нас панночка на хвильку?

Я поглянув на Аннабель. Вона вперше посміхнулася до мене і встала. Перед нею відчинили двері. Коли дівчинка вийшла, до мене знову звернувся Канетті.

— Хочу запитати: коли ви вперше запідозрили японця?

— Я взагалі його не підозрював. Він поводився цілком Нормально. А коли присів, я подумав, що він з’їхав з глузду. Коли він уже висмикнув кільце, я зрозумів, що лишилося менше як три секунди.

— А скільки саме?

— Цього я не знаю. Оскільки граната не вибухнула відразу, виходить, була якась затримка. Може, дві, дві з половиною секунди.

— Ми теж так думаємо, — озвався хтось від вікна.

— Вам, здається, тяжко ходити? Вас контузило?

— Не вибухом. Його я почув у воді. Скільки з мосту? Метрів п’ять?

— Чотири з половиною.

— Отже, це одна секунда. Спроба відібрати гранату і стрибок через поруччя — ще секунда. Ви питали про контузію? Я, коли падав, вдарився об щось попереком. Колись у мене була тріщина куприкової кістки.

— Там знаходиться дефлектор, — пояснив чоловік від вікна. — Консоль зі скісним бортиком, який спрямовує кожен предмет у центр басейну. Ви не знали про дефлектор?

— Ні.

— Вибачте. Ще одне запитання! — озвався Канетті. — Чи він, той японець, кинув гранату?

— Ні. Тримав до кінця.

— Не пробував тікати?

— Ні.

— Польтрінеллі, начальник охорони аеропорту, — втрутився, спираючись на стіл, чоловік у поплямленому комбінезоні. — Ви цілком певні, що та людина хотіла загинути?

— Чи хотіла? Так. Він не пробував рятуватися. Адже він міг викинути фотоапарат.

— Ви вважаєте? Для нас це дуже важливо. Чи не могло бути так: він хотів кинути гранату між пасажирів і зіскочити з мосту, але ви перешкодили йому своїм нападом. Він упав, а знята з запобіжника граната вибухнула.

— Так не могло бути. Але могло бути інакше. — визнав я. — Я ж не кинувся на нього. Хотів лише вирвати гранату, яку він тримав перед собою. Я побачив, як він висмикнув кільце зубами. Воно було не дротяне, а з нейлонового шнура. А гранату він тримав обома руками. Так не кидають.

— Ви вдарили згори?

— Ні. Я вдарив би так, якби на сходах нікого не було або ми стояли останні. Тому-то він і не став ззаду. Ударом кулака згори можна вибити будь-яку гранату без ручки. Вона покотилася б по сходах. Але тут вона не закотилась би так далеко. На сходах люди поставили валізки, хоча це наче й заборонено. Отож не покотилася б. Тому, власне, я й ударив зліва, і це його спантеличило.

— Те, що зліва? Ви лівша?

— Так. Цього він не сподівався. Видно, пройшов добру школу. Зробив удаваний рух. Захистився піднятим ліктем — але справа.

— А далі?

— Вдарив мене ногою й відкинувся назад. На спину. Мав чудову підготовку, бо навіть людині, готовій умерти, надзвичайно важко падати на сходах головою назад. Кожен воліє дивитися смерті лише в лице.

— Але ж на сходах було повно людей.

— Це так. А все ж наступний східець виявився вільним. Той, хто був за ним, устиг відскочити назад.

— Він цього не бачив.

— Не бачив, але й не імпровізував. Надто вже швидко діяв. Усі рухи були відпрацьовані.

Начальник охорони стискав край стола, що аж кісточки в нього на руках побіліли. Питання сипалися, мов при перехресному допиті.

— Хочу підкреслити, що ваша поведінка вище всіляких похвал. Але наголошую, для нас надзвичайно важливо