Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

шукає їхнього живого втілення, бо, – хай він навіть не признається в цьому сам собі, – його внутрішні чуття притуплені земною суєтою. Виходячи з цього, банально й смішно закидати давнім художникам незнання костюмів: мовляв, через те незнання вони на своїх картинах зображали тільки сучасний їм одяг; так само смішно, коли наші молоді художники намагаються одягти святих у найхимерніше, позбавлене будь-якого смаку вбрання середньовіччя, – цим вони тільки засвідчують, що не спостерігали безпосередньо в житті того, що хочуть зобразити, а задовольнились відтворенням його на картинах давніх майстрів. Саме тому, любий мій Йоганнесе, що наша доба надто спрофанована, щоб не сказати більше: що вона перебуває в огидній суперечності з тими святими легендами, саме тому, що ніхто не здатен уявити ці чудеса серед нас, – саме тому, звичайно, зображення їх у наших теперішніх костюмах здалося б нам несмаком, спотворенням і навіть блюзнірством. Та якщо всемогутній захоче, щоб на наших очах справді сталося чудо, то було б неприпустимо міняти сучасний костюм на стародавній; так само й сучасні молоді художники, якщо вони хочуть знайти для себе опору, повинні, зображаючи давні події, одягати свої постаті в тодішні костюми, наскільки вони їм відомі. Отож кажу ще раз: добре зробив автор цієї картини, що наголосив на її сучасності, і саме ті предмети, які вам, любий Йоганнесе, здалися недоречними, сповнюють мене побожним, святобливим тремтінням, бо я ніби сам заходжу в тісну кімнатку будинку в Неаполі, де лише кілька років тому сталося чудо і той юнак прокинувся з вічного сну.

Абатові слова навіяли Крейслерові різні думки; багато в чому він погоджувався зі своїм співрозмовником, а проте вважав, що про високу побожність давньої доби й зіпсованість теперішньої устами абата аж надто явно говорив чернець, який вимагає знамень, чудес, екстазу і справді бачить їх; натомість чистій дитячій вірі, якій чужий судомний екстаз запаморочливого культу, не потрібні ані чудеса, ані знамення, щоб плекати в собі справжні християнські чесноти, і саме ці чесноти не перевелися на землі, бо якби таке дійсно сталося, то всемогутній Бог, зрікшись нас і віддавши на поталу похмурому демонові, не захотів би ніякими чудесами навертати нас на праведний шлях.

Але про ці свої міркування Крейслер не сказав абатові, а й далі мовчки дивився на картину. І чим уважніше він приглядався до неї, тим виразніше проступали риси вбивці на задньому плані, і врешті він переконався, що живим прототипом його був не хто інший, як княжич Гектор.

– Мені здається, – мовив він, – мені здається, ваша велебність, що там на задньому плані я розгледів відважного вільного стрільця, який полюбляє полювати на шляхетну дичину, тобто на людину. Він полює на неї різними способами. Цього разу, як я бачу, він вийшов на лови з чудовим, добре відшліфованим капканом і не дав маху, але з вогнепальною зброєю в нього справи гірші, бо недавно, полюючи на прудкого оленя, він ганебно схибив. Мені справді дуже кортить знати curriculum vitae[311] цього завзятого мисливця або хоч витяги з нього, які підказали б мені, де ж, власне, моє місце і чи не варто мені негайно звернутися до Пресвятої Діви, бо, мабуть, і мені потрібна охоронна грамота.

– Почекайте, – відповів абат, – почекайте трохи, капельмейстере! Я б здивувався, якби скоро для вас не з'ясувалося чимало з того, що тим часом сховане в пітьмі. Багато ще ваших бажань, про які я аж тепер довідався, можуть, на радість вам, сповнитись. Дивно, – так, це вже я можу вам сказати, – досить дивно, що в Зіггартсгофі так помиляються щодо вас. Майстер Абрагам, мабуть, єдиний, хто заглянув у вашу душу.

– Майстер Абрагам?! – вигукнув Крейслер. – Ви його знаєте, ваша велебність?

– Ви забули, – засміявся абат, – ви забули, що наш чудовий орган свою нову вдосконалену форму завдячує мистецтву майстра Абрагама. Та майбутнє ще не одним здивує вас. Тільки будьте терплячі, і чекатимете ви не дарма.

Крейслер попрощався з абатом і пішов у парк, щоб віддатись там думкам, які нуртували в його душі, але, спустившись сходами, почув позад себе:

– Domine, domine capellmeistere, paucis te volo![312]

То був отець Гілярій, який почав запевняти Крейслера, що з великим нетерпінням чекав кінця його довгої наради з абатом. Він щойно виконував у льоху свої обов'язки келара і приніс звідти чудового, витриманого вюрцбурзького вина. Тому просто необхідно, щоб Крейслер негайно випив келих до сніданку й сам переконався, який це добрий, шляхетний трунок. Це вино підносить дух і зміцнює серце, воно ніби створене для такого чудового композитора і справжнього музиканта, як він.

Крейслер добре знав, що однаково не спекається захопленого своїм здобутком отця Гілярія, до того ж у такому настрої, як тепер, він сам радий був потішити душу келихом доброго вина, тому пішов за веселим келаром, що повів його до своєї келії, де на маленькому столику, накритому чистою серветкою, вже чекала пляшка шляхетного напою, свіжий білий хліб, сіль і кмин.

– Ergo bibamus! – вигукнув отець Гілярій, налив вина в гарні зелені келихи й радісно цокнувся з Крейслером. – Правда, – мовив він, випивши, – правда, капельмейстере, що його велебність залюбки нап'яв би на вас сутану? Не піддавайтеся, Крейслере. Мені в ній непогано, я б нізащо в світі не захотів її зняти, проте distinguendum est inter et inter! Для мене келих доброго вина і пристойний церковний спів – це все, але ви… ви! Ви призначені для зовсім іншого, вам ще зовсім інакше всміхається життя і ще світить зовсім інше світло, ніж олтарні свічки! Отже, Крейслере, довго не розводьмось, а краще цокнімся! Vivat