Теодор Драйзер - Американська трагедія

І тут Клайда осінило.

— Ні, сер, не те. Не зовсім так, — поквапливо і рішуче заперечив вік. — Я не переставав любити її… навіть дуже любив, правда! Але я і отямитись не встиг, як зовсім втратив розум через… через… міс… міс…

— Атож, через цю міс X. Це ми знаємо. Ви безумно і безрозсудно закохалися в неї,— так?

— Так, сер.

— І далі що?

— Далі… ну… я вже просто не міг ставитися до міс Олден, як раніше.

При цих словах лоб і щоки Клайда знову стали вологі.

— Зрозуміло! Зрозуміло! — голосно і підкреслено, щоб справити враження на присяжних і публіку, заявив Джефсон. — Казка Шехерезади — чарівниця і зачарований.

— Я не розумію, що ви говорите, — розгублено промовив Клайд.

— Я говорю про чаклунство, мій друже, про те, що людина підвладна чарам краси, кохання, багатства, — всього, чого ми часом так прагнемо і не можемо досягти, — таким найчастіше буває кохання в нашому світі.

— Так, сер, — простодушно погодився Клайд, справедливо подумавши, що Джефсон просто-напросто хотів показати свою красномовність.

— Але я хочу знати от що. Коли ви так любили міс Олден, як ви кажете, і домоглися таких відносин з нею, які слід було освятити шлюбом, як же ви так не відчули своїх зобов'язань, свого обов’язку перед нею, що у вас могла з’явитися думка кинути її ради міс X? Як це сталося, хотів би я знати, — і я певен, що це цікавить також і панів присяжних. Де було ваше почуття вдячності? І почуття морального обов’язку? Може, ви скажете, що у вас немає ні того, ні другого? Мк хочемо це знати.

Справді, це був допит з упередженням — напад на власного свідка. Але Джефсон говорив тільки те, що мав право сказати, і Мейсон не втрутився.

— Але я…

Клайд зніяковів і запнувся, неначе його не навчили заздалегідь, що треба відповісти: здавалось, він у думці шукає якого-небудь переконливого пояснення. Власне, так воно й було насправді, бо, хоч він і завчив відповідь, але, почувши це запитання на суді і знову опинившись віч-на-віч з проблемою, яка так бентежила і мучила його в Лікурзі, він не зразу згадав, чого оборонці вчили його… Він м’явся, щулився і, нарешті,промовив:

— Справа в тому, що я якось майже не думав про це. Я не міг думати, відколи побачив її. Я іноді пробував, але у мене нічого не виходило. Я почував, що вона одна потрібна мені, а не міс Олден. Я знав, що це недобре… так, звичайно… і мені було дуже шкода Роберту… Але однаково, я просто нічого не міг вдіяти. Я думав тільки про міс X і не міг ставитися до Роберти по-старому, хоч як намагався.

— Ви хочете сказати, що вас через це анітрохи не мучило сумління?

— Мучило, сер, — відповів Клайд. — Я знав, що мої вчинки погані, і дуже журився за неї і за себе, але однаково, я не міг інакше.

(Він повторював слова, написані для нього Джефсоном; а втім, прочитавши їх уперше, він відчув, що все це чистісінька правда: він справді до певної міри тоді зазнавав докорів сумління.)

— Що ж далі?

— Потім вона почала нарікати, що я буваю в неї не так часто, як раніше.

— Інакше кажучи, ви почали нехтувати нею?

— Так, сер, почасти… але не зовсім… ні, сер.

— Ну, гаразд, а що ви зробили, коли усвідомили, що так нестямно захопились міс X? Чи сказали міс Олден, що більше не любите її, а любите іншу?

— Ні, тоді не сказав.

— Чому? Чи може, по-вашому, чесно і порядно говорити зразу двом дівчатам, що ви їх любите?

— Ні, сер, але ж це було не зовсім так. Бачите, тоді я щойно познайомився з міс X і ще нічого їй не говорив. Вона б не дозволила. Але все-таки я тоді вже знав, що не можу більше любити міс Олден.

— Але ж у міс Олден були на вас певні права? Вже саме це повинно було не дати вам залицятися до іншої дівчини, — ви цього не розуміли?

— Розумів, сер.

— Тоді чому ж ви це робили?

— Я не міг встояти перед нею.

— Ви говорите про міс X?

— Так, сер.

— Отже, ви бігали за нею доти, поки не змусили її полюбити вас?

— Ні, сер, це було зовсім не так.

— А як же?

— Просто я зустрічався з нею то тут, то там і до нестями захопився нею.

— Зрозуміло. Але все ж ви не пішли до міс Олден і не сказали, що більше не можете ставитись до неї по-старому?

— Ні, сер. Тоді не сказав.

— Чому ж?

— Я думав, що вона засмутиться, — я не хотів, щоб їй було боляче.

— Так, зрозуміло. Отже, вам бракувало — моральної або інтелектуальної мужності для того, щоб сказати їй правду?

— Я не розбираюся в моральній і інтелектуальній мужності,— відповів Клайд, якого таки дійняло і уразило це визначення, — просто я дуже жалів її. Вона часто плакала, і я не наважувався сказати їй.

— Зрозуміло. Що ж, нехай буде так. Але я хочу спитати от про що. Ваші відносини з міс Олден залишались такими ж близькими і після того, як ви зрозуміли, що більше не любите її?

— Н-ні, сер… у всякому разі недовго, — нервово і присоромлено пробурмотів Клайд.

Він думав, що всі в залі суду чують його… і його мати, і Сондра, і всі люди по всій Америці дізнаються з газет, що він відповів! Коли кілька місяців тому Джефсон уперше показав йому ці запитання, він поцікавився — навіщо все це, і Джефсон відповів: «Для виховного впливу. Чим дужче і чим більше несподівано ми вразимо їх деякими життєвими фактами, тим легше доб’ємося, щоб вони скільки-небудь розсудливо зрозуміли, в чому полягала проблема, яка стояла перед вами. Але ви не дуже турбуйтеся про це. Коли настане час, ви просто відповідайте на запитання, а решту залишіть нам. Ми знаємо, що робимо». І тепер Клайд провадив далі:

— Бачите, після зустрічі з міс X я більше не міг ставитися до Роберти, як раніше, і тому старався якнайменше бути з нею. Але в усякому разі дуже скоро після цього вона… її спіткало лихо… ну і тоді…

— Зрозуміло. А коли приблизно це сталося?

— Наприкінці січня.

— Ну, і що ж? Коли це сталось, ви не відчули, що при таких обставинах ваш обов’язок — одружитися з нею?

— Але… ні, в тих умовах ні… тобто, я хочу сказати, якби я міг виручити її.