Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

134 До речі, про це 10–річне ув’язнення відомого українського гумориста на російській Півночі, яким йому замінили попереднє засудження до розстрілу, звинувативши у «належності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом» (...3 порога смерті. — 1991. — с. 102–103), ані словом не обмовилися не лише перше та друге видання «Української Радянської Енциклопедії», а й навіть «горбачовське» видання величезного «УРЕС».

135 «На прапорі українського націоналізму, — наголошував ще на початку XX ст. академік А. Кримський у своєму ґрунтовному дослідженні «Что такое современное украинство» (книга не була надрукована, зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського: Ф. 36. — Спр. 660. — с. 205), — передовсім написано: повага до людської особи, боротьба за права особи і суспільства... Націоналізм український — це право українського народу на свою землю, облиту його потом і кров’ю, право на роботу, яка дає можливість не жити надголодь, право на власне самовизначення...» (цит. за кн.: Павличко С., 2001. — с. 277).

136 Утім, Європа та світ і не могли знати про це, оскільки московська влада масові винищення людей в Україні прикривала млою майстерно організованої — із залученням «своїх» діячів Заходу — дезінформації. Ось лише один приклад організації такого прикриття (Конквест, 1993. — с. 345–347): «Едуардо Ерріо, радикальний французький політичний державний діяч, відвідав СРСР у серпні 1933 р. Він провів п’ять днів в Україні; половина цього часу пішла на офіційні прийоми та банкети, а друга половина — на ретельно організовані екскурсії. Зрозуміло, що після цього Ерріо не лишалося нічого іншого, як “категорично заперечувати брехню буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Такі висновки широковідомої і вельми поважної особи справили великий вплив на європейську громадську думку». А ось як готували Київ до приїзду Ерріо: «Напередодні населення примусили працювати до другої години ночі, очищуючи вулиці та прикрашаючи будинки. Пункти, де розподіляли харчі, закрили. Черги заборонили. Безпритульних дітей та жебраків кудись забрали. На вітринах крамниць з’явилася сила–силенна різноманітної їжі, але міліція розганяла і навіть заарештовувала людей, які тиснули, аби хоч подивитися на харчі (купити щось було заборонено)... Так само було і в Харкові».

Один із очевидців підготовки до помпезного прийому Ерріо в колгоспі «Жовтнева революція» неподалік від Броварів згадує таке (там само): «З київського театру привезли меблі і встановили їх у місцевому клубі. Привезли також занавіски, портьєри, скатертини... З Броварів привезли цілу телефонну станцію. Забили кількох бичків і свиней, доставили запас пива. Всіх мерців та помираючих підібрали з навколишніх шляхів... видали новий одяг: костюми, сукні, капелюхи, шкарпетки, хустки. Все це привезли з Києва. Маскарадом керував представник Київського окружкому партії Шарапов». І такі «потьомкінські» методи, як не дивно, справляли належне враження на більшість іноземців, тому той же Бернард Шоу заявив: «Я не бачив абсолютно нікого в Росії, хто б терпів від недоїдання»...

Інколи вдавалося розкрити справжні мотиви подібних вчинків цих платних «гримерів», які створювали світлий образ «імперії зла», — тоді вибухав скандал. Про один із таких скандалів у західній пресі нагадує лондонський журналіст А. Лелів (Савчук, 1996): «Пригадуєте нагінку на журналістів у 70–ті роки, які оспівували СРСР в своїх публікаціях? Згодом з’ясувалося, що то були платні співробітники КДБ».

137 Не меншою його заслугою є й те, що під час розвалу вщерть набитої найстрашнішою зброєю «імперії зла» — а існувала цілком реальна загроза того, що, як висловився щодо перспективи ув’язнених наглядач Фрош із фільму–оперети «Летюча миша», «якщо така величезна тюрма впаде, то всі вони розіб’ються!» — попри окремі локально–регіональні криваві конфлікти, вдалося все ж уникнути розвитку подій за моторошним «югославським сценарієм», реальні наслідки якого, зважаючи на масштаби та військовий потенціал СРСР, навіть важко собі уявити!

138 До речі, про підрахунки. Як повідомляє, покликаючись на дослідження авторитетного дореволюційного вченого П. Вінклера «Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи», В. Сергійчук (1993. — с. 45), «з відомих нам сьогодні описів у кольорах 104 українських міст Російської імперії жовта барва зустрічається 86 разів, синя — 51, біла — 45, червона — 33, зелена — 26, чорна — 24. Отже, на початку XX ст. найбільш уживаними були саме жовті й блакитні (сині) кольори. Така вже історична традиція».

139 Деякі назви, утворені від слова «троян», знаходимо, зокрема, й у словнику Б. Грінченка: «Троян, — на. 1. Батько, що має трьох близнюків; 2. Трійка (коней); 3. Вид танцю; 4. Рослина, Trifolium pratense».

140 Довідник не видавася (прим, автора).

141 За аналогією можемо стверджувати, що, уважно перечитавши Конституцію РРФСР і не знайшовши в ній жодної згадки ні про Кримську область в цілому, ані про Севастополь зокрема, ми наочно переконалися, що ані згадане місто, ані область загалом не мають жодного стосунку до Російської Федерації...

142 Насправді ж, вважає московський історик Є. Анісімов (1989), ще у XIX ст. «русифікація окраїн імперії стала важливою внутрішньополітичною доктриною» Росії. Форми зросійщення «були різноманітними — від переселення росіян на території корінного населення (попередньо депортованого чи винищеного, як це було в Криму, в Україні, на Кавказі... — М. Л.) до заборони розмовляти і писати рідною мовою». Кінцевою метою такої політики «була ліквідація особливостей національного способу життя як потенційного джерела спротиву імперському владарюванню», для чого, наголошує Є. Анісімов, «передбачалося навіть стирання історичної