Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

За годину бійцівські сили, що дрімали в тілі Кента, повернули його до життя. Чоловік розплющив очі. Не одразу на нього обрушилося страшне усвідомлення того, що сталося. Першим враженням було, ніби він прокинувся від сну, сповненого болю й жахіття.

Тоді він помітив чорний валун напроти. До нього долетів похмурий рев потоку. Очі вихопили яскраву пляму світла — промені вечорового сонця в дзеркалі води. Після деяких зусиль він підвівся на коліна, і одразу ж у його голові наче розірвався залізний обруч, заглушивши решту почуттів, і Кент, затинаючись, підхопився на ноги з ім’ям Маретти на вустах. Він із жахом усвідомив усе, що сталося. Язик його занімів після першого скрику, наповнивши горло стогоном і риданням від смертельної муки. Маретта зникла. Загинула. Вмерла.

Щойно прийшовши до тями, він став роззиратися. За чверть милі вгору за течією Кент побачив білу піну між стінами кам’яних ущелин, що темніли в передвечірніх сутінках. Ще чіткіше він почув ревіння смертельних потоків. Та найближчою до нього була тиха вода, і зараз він стояв на пологій намивній смузі каменю й сланцю, куди виніс його потік. Попереду темніла скеляста стіна. Позаду була ще одна. Жодної іншої ділянки берега, окрім тієї, де він стояв, не було. І Маретти з ним теж не було.

Жахлива правда заволоділа всіма його думками. Але фізичне «я» відмовлялося прийняти цю правду. Якщо він вижив, вона теж має бути жива! Вона там… десь там… уздовж берега… серед скель…

Із глухим стогоном він і далі твердив її ім’я. Він кричав, потім прислухався. Похитуючись, Кент рухався кам’янистою грядою аж до скелястого краю ущелини. Менш ніж за сто метрів попереду починалася Бистрина Смерті. Він подолав її, і тепер одяг лахміттям висів на ньому, тіло спливало кров’ю, і самого його неможливо було впізнати. Напівбожевільний, він усе голосніше викрикував її ім’я. Нарешті його увагу привернув яскравий захід сонця. Він вийшов з-поміж стін ущелини, і тепер перед ним лежав цілий зелений світ. Попереду русло ріки розширювалося, і прудка течія ставала тихою водою.

Уже не страх володів ним, а моторошна безмежна впевненість у тому, що сталося. Наче прожиті роки безслідно зникли, і, блукаючи вздовж крайки берега, він плакав — плакав, мов хлопчисько над своїм великим дитячим горем. Знову й знову, то криком, то шепотом він промовляв ім’я Маретти.

Але він не кликав її більше, бо знав, що вона мертва. Пішла від нього назавжди. І все одно він не переставав шукати її. Останні промені сонця згасли. На землю впали сутінки, а тоді стало зовсім темно. Та навіть у темряві він обшукував берег на відстані милі від Бистрини, все гучніше кличучи її на ім’я, все чекаючи на відповідь, якої, він знав, ніколи вже не буде. Зійшов місяць, а Кент, годину за годиною, усе не припиняв своїх безнадійних пошуків. Він не знав, наскільки тяжко річкові скелі побили й поранили його, і заледве збагнув, коли настала втома, зваливши його з ніг просто на місці. Початок світанку застав його в дорозі: він покидав берег ріки. Близько полудня його побачив Андре Буало, старий сивоволосий метис, який ставив мисливські сільця на Бернтвуд-Крик. Побачивши його рани, Андре злякався і чи то затягнув, чи то запросив його до своєї хижки, захованої далеко в лісі.

Протягом шести днів по тому Кент залишався в будинку Андре, просто тому, що не мав ані сил, ані причин, щоб рухатися далі. Андре дивувався — адже в тілі прибульця не було жодної зламаної кістки. Але голова дістала тяжке пошкодження, і через цю травму Кент упродовж трьох днів і трьох ночей невпевнено вагався між життям і смертю. На четвертий день розум повернувся до нього, і Буало почастував його оленячим бульйоном. На п’ятий день він встав на ноги. А на шостий подякував Андре і сказав, що готовий вирушати.

Андре спорядив його старим одягом, дав йому в дорогу запас їжі та Боже благословення. І Кент повернувся до Бистрини, давши Андре зрозуміти, що прямує до Пристані Атабаска.

Кент знав, що з його боку нерозважливо повертатися до ріки. Знав, що краще було би йому — і думками, і тілом — рухатись у протилежному напрямку. Але він більше не відчував у собі бажання боротися, навіть за самого себе. Він ішов шляхом найменшого опору, а той знову привів його до місця трагедії. Горе, із яким він повернувся, уже не було нестерпною мукою, як першої ночі. Це був глибокий нищівний вогонь, що вже спалив його зсередини, і серце, і душу. Навіть почуття обережності вмерло в ньому. Він нічого не боявся й не уникав. Якби біля Бистрини чатував поліційний катер, він би відкрився без жодної думки про самозбереження. Промінь надії міг би стати для нього безцінними ліками. Але надії не було. Маретта була мертва. Її ніжне тіло було зруйноване. А він залишився один, невимірно й безнадійно самотній.

І тепер, коли він знову досягнув берега ріки, щось тримало його там, не відпускаючи. Від голови Бистрини до вигину русла було дві милі, його ноги долали битий шлях. Три-чотири рази на день він здійснював подорож, і вздовж стежки встановлював кілька пасток, щоб ловити кроликів на обід. Щоночі він влаштовував собі ліжко в ущелині поміж скель біля підніжжя Бистрини. Наприкінці тижня колишній Джим Кент помер. Навіть О’Коннор не впізнав би його тепер, з довгою неохайною бородою, заглибленими очима і впалими щоками, які навіть борода не приховувала.

І дух боротьби в ньому також згас. Один-два рази в ньому прокидалася несподівана жага помсти над тим клятим законом, відповідальним за загибель Маретти, але навіть цей спалах швидко видихнувся.

А тоді, на восьмий день, він помітив краєчок предмета, майже схованого під обривистим берегом. Кент вивудив його звідти. То був маленький вузол Маретти,