Гомер - Іліада. Одіссея

на свою покладаючись силу і владу, на батька

140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.

Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,

Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.

Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,

Як тут багатство марнують і як зневажають дружину

Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко

Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому

Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись

В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.

Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв'яжеться справа

150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»

Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він

Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.

Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,

Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.

155] Смерті ж, проте, не уникнув, - його-бо скувала Афіна,

Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.

Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.

Думку тоді подала ясноока богиня Афіна

Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,

160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання

їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги

У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.

Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:

«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, -

165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.

Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:

Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, -

Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».

Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:

170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.

Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.

Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,

Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами

Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.

175] Син твій - дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала

Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».

Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:

«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі

Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.

їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські

З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.

Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене

Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,

Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин - адже сором!»

185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати

Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці -

Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула

190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла

Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.

Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши

Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська

Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.

195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,

Тіло ж - білішим за кість слонову, обточену гладко.

Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.

Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці

Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.

200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:

«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.

Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна

Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця

И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.

Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».

З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,

Ще й не сама, - з нею разом додолу зійшли й дві служниці.

До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,

Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,

З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,

А женихи запалали жагою й коліньми ослабли -

Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.

До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:

215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, -

Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.

Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,

В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду

Глянувши, скаже, що ти - нащадок щасливого мужа, -

220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.

Як це у нашому домі могла така статись подія,

Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?

Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,

Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?

225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.

Добре усе я в своїй розумію душі і чудово

Знаю, що добре, що зле, - давно-бо вже я не дитина.

230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.

Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший

Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.

Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром

Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець

235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, -

О, якби всі женихи так же само у нашому домі

Голови звісили, соромом биті, - чи то на подвір'ї,

Чи усередині дому, - і кожному б тіло зомліло

Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,

240] Голову звісивши, зовсім на п'яного виглядом схожий,

І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати

Вже не здолає вернутись, бо все