Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сорок шоста. 11-те листопада, п’ятниця, день 68-й.

У місто він заїхав о дев'ятій ранку. Потрібні йому магазини і точки на базарі тільки-тільки почали відкриватися. Поки забивав машину всім необхідним, якраз ледь залишився час, щоб дістатися до заводу. На КПП на нього вже чекала перепустка – Тетяна Миколаївна була педантична в дрібницях. Оскільки година була одинадцята, то зовсім не здивувався, зустрівши її одразу за КПП.

– Привіт, Темний... нарешті я тебе дочекалася, – молода жінка була у своєму звичному образі стервозної начальниці.

– Ти чого така зла? – Макс глянув на неї другим зором... – а... он воно що… токсикоз мучить… Восьмий тиждень, саме те...

Таня глянула на нього очима змученої тигриці, хотіла щось сказати, але Макс спіймав кисть її руки, а другою рукою дотягнувся і захопив іншу її руку і так притягнув злюку до себе, щоб не впала, коли що... вони якраз повернули за ріг, де їх ніхто бачити не міг. Хвилини вистачило, щоб зелене сяйво потихеньку почало замінювати червоний висип в енергетиці її тіла, жінка заспокоїлася і вже із задоволенням сперлася на Максима, заплющивши очі...

– Макс... ти негідник... от умієш же зробити дівчині приємне, а сам поїхав... покинув мене... ну, і хто ти після цього?

– Тобі вже краще? – Максим не звертав увагу на слова, це була та особлива манера поведінки шебутної дівчини, що дісталася їй від інтернату. Утім, проявляла вона її тільки з обраними. – Поїхав, бо треба. Але я сумував.

– Правда? – Таня відсторонилася, – справді сумував?

– Ну звісно... як можна не сумувати за отакою колючкою...

– Та ну тебе, – вона жартівливо стукнула його кулачком. – Дякую, мені набагато краще... Прямо балдьож... а то здохнути хочеться – нудить, то ще щось, не менш бридке... Гаразд, ходімо, шеф чекає.

– Шеф? Я думав, це ти на мене чекаєш, тільки ніяк не міг зрозуміти, чому на заводі і чому на одинадцяту? Ти щось дізналася? Хтось мене шукає?

– Зараз усе дізнаєшся. Поводься чемно, зрозуміло?

– Зрозуміло, – зітхнув Макс, – що ж тут незрозумілого…

Тетяна протягнула його повз Вірочку, яка, побачивши Максима, осяйно посміхнулася і помахала йому рукою, як завжди, не сказавши жодного слова, і, стукнувши для пристойності у двері, завела до кабінету шефа.

– Припливли, – буркнув Макс, побачивши шефа, який обіймав не когось, а саму леді Сталь – Олену Андріївну. – Щось таке я і підозрював.

– Добрий день, Максиме, – шеф, як завжди, був лаконічним. – Тетяно, ти наступного разу стукай у двері все ж голосніше...

– Та годі тобі, Андрію, нормально вона стукала, це ти замріявся просто, зізнайся вже... – Олена Андріївна не дала ображати подругу. А.В., мигцем глянувши на неї, вже не став опиратися і здався.

 – Добре... стукала нормально... але, блін, могла б секунду почекати, дати мені можливість оговтатися...

Олена розсміялася, Таня теж, але якось не дуже природно, а Макс вичікував, чим усе це закінчиться.

– Макс, я попросив щоб ти прийшов, треба поговорити. Тань, ти зайди трохи пізніше, будь ласка... – шеф якось зовсім не властиво для нього звертався до підлеглої.

– Андрію... чого ти? Нехай залишається, вона ж усю цю кашу і заварила, чого вже тепер... – Олена Андріївна, як і раніше, керувала ситуацією...

– Добре, нехай так, – А.В. тільки крутнув головою, трохи помовчав – Таню… вибач, це не мої секрети, я не міг по-іншому, – шеф, трохи зніяковівши, розвів руками.

– Та все нормально, Андрію Вікторовичу, я давно все зрозуміла... – Та теж не стала впиратися, хоча, по ній видно було, що деяка образа була.

– Ну і добре, а то все так накручено, що просто неприємно. Максиме, як ти вже зрозумів, ми з Оленою знову разом. І це завдяки вам обом. Ми хотіли саме удвох якось висловити тобі свою подяку і тобі Таня, але оскільки дуже рідко буваємо разом, то довелося кликати тебе ось у такий ось спосіб. Ну і до того ж – у місті закручуються справи і буде правильно, щоб мало хто знав або навіть здогадувався, що ти приїжджав саме до нас.

– Я розумію, – Макс покивав на підтримку, – я сам прихильник того, що до всього треба ставитися серйозно, щоб потім не шкодувати. Я радий за вас. Я бачив, як важко вам було, але тепер це в минулому. А вам, Олено Андріївно, я маю дорікнути.

Жінка здивовано підкинула брову.

– У чому ж? – у голосі виразно заскрипів льодок.

– У вашому стані потрібно не у справах роз’їжджати, а вдома бути, правильно харчуватися і думати про щось хороше. Невже ви цього не знаєте?

– У моєму стані? Максиме, ти про що говориш... – тут вона спохопилася і завмерла, закривши рот долонею. – Це точно? – невіряче запитала жінка. Здавалося, її голос складається з однієї надії.

– Ну... ну, так... – Макс здивовано підняв брови. – Та я думав, що ви знаєте... днів сім, приблизно вже... Хоча що це я… занадто мало ще… – І тут сталося неймовірне – леді Сталь знепритомніла.

“Кому сказати – не повірять”, – подумав Макс, разом з А.В. вкладаючи її на шкіряний диванчик, – Танюша, подай воду, он, у пляшці на столі. – Макс трохи змочив долоню і мокрими пальцями провів за вухами і на скронях непритомної. Додав трохи сили. За кілька секунд жінка прийшла до тями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍