Дафна дю Мор'є - Птахи та інші оповідання

Він стрепенувся. Повернувся до мене, широко розплющивши очі та перегнувшись через стійку.

— Хто ви такий? Звідки ви про них знаєте?

— То вони досі там? — спитав я.

Він підозріливо дивився на мене. Багато чого відбулося в його країні за останні двадцять літ — насильство, революція, ворожнеча між поколіннями, — і навіть цьому віддаленому закуткові дісталася його пайка. Можливо, це зробило мешканців такими замкненими.

— Кажуть таке, — повільно вимовив він. — Я волів би до цього не пхатися. Небезпечно. Якогось дня може бути клопіт.

— Для кого клопіт?

— Для тих із села, для тих, хто може мешкати на Монте-Вериті, — я нічого про них не знаю, — та й для нас у долині теж. Якщо я нічого не знаю, то й ніхто мене не чіпатиме.

Допив своє вино, сполоснув склянку і протер стійку ганчіркою. Прагнув мене позбутися.

— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.

Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.

Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясна і холодна. Завтра чи позавтра місяць буде вповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я почувався дивно зворушеним — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна — багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте-Вериту, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.

А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте-Верити.

Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.

— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте-Вериті?

Її погляд зблиснув і вмить утік від мене.

— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.

Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між піками, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.

— Не знаєте, вони досі там? — запитав я, запалюючи цигарку, удавано байдуже.

Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.

— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.

Я продовжував курити.

— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем не обговорює так охоче, як заборонені.

Вона ледь усміхнулася, але нічого не сказала.

— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуєтеся про те, що відбувається на Монте-Вериті.

Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.

— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…

Знову зиркнула через плече і заговорила, стишено:

— Дівчина, яку я добре знала, і яка невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте-Вериту.

— Ніхто її не бачив?

— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні слівця, нічого.

— А може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?

— У це не вірять. До того ж перед тим вона дивно поводилась. Говорила вві сні про Монте-Вериту.

Я зачекав якусь мить, а тоді так само недбало й безтурботно запитав:

— Звідки таке захоплення Монте-Веритою? — спитав я. — Життя там має бути суворе і дуже жорстоке.

— Але не в покликаних, — сказала вона, хитаючи головою. — Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.

— А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?

— Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте-Вериті, знають таємницю життя.

Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.

— А ви? — спитав я. — Як ви думаєте, вас колись покличуть?

— Я не гідна, — відповіла вона. — Крім того, я боюся.

Забрала мою каву і запропонувала мені фруктів.

— Тепер, — казала вона, а її голос ще знизився, — від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді напасти на монастир. Наші зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді ще більше клопоту: на нас звалиться армія, буде слідство, розправи, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже недобре. Всі налякані. Всі про щось потай перешіптуються.

Звук наближення кроків одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув цигарку і підвівся з-за столу.

— Ви й далі збираєтесь підніматися? — спитав він мене.

— Так, — відповів я. — Повернуся через день чи два.

— Було б нерозумно залишатися там довше, — сказав він.

— Маєте на увазі, що погода зіпсується?

— Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.

— Як це небезпечно?

— Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте-Вериту і повернули на північ. Там спокійно.

— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте-Вериту.

Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.

— Як собі хочете. Мене це не обходить.

Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши місток над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте-Верити.

Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим із будинків зливався в одну туманну куряву, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибинах. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва,