Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

— Хто тут похований? По-ненашому написано. Га? Шеф нахилився і прочитав:

— Стефко Нечемний.

Усі заніміли. На розп’ятті був зобра­жений козак з підчепленим під ребро гаком.

Миттю їх змело з того місця. Опам’яталися лише на віллі графині Цигельдорф.

— Тату! — гукав шеф на увесь буди­нок.

— Прошу? — озвався той із мансарди.

— Ходи-но сюди!

— Не можу! У мене муза!

Шеф махнув рукою:

— Це надовго. Буде малювати, поки натхнення не забракне. Вирішили сховати гроші на віллі і піти в ресторан.

Погуляли вволю. Шеф розповідав про те, що графиня була в свій час ві­домою феміністкою і родичкою або ж соратницею Захера фон Мазоха — за­сновника мазохізму. На думку спало: може, графиня з ідеологічних мірку­вань покінчила життя самогубством у такий спосіб? Якось ненав’язливо роз­мова знову перейшла на тему смерті, а потім і на Стефка Нечемного. Зда­вався дивним ряд збігів, пов’язаних з його ім’ям. Леська засумнівалася, що на цвинтарі бачили саме його могилу. Тож виникла ідея піти на Личаків­ський ще раз, знайти ту саму могилу і пересвідчитися, чи написане там те фатальне ім’я. А заразом поглянути і на дату. Добряче напідпитку вийшли на вулицю. Наближалася обідня пора. Андрійко вередував. Вася ніяк не міг знайти місце, де запаркував мікроав­тобус. Поки він, похитуючись, ходив вуличками старого Львова, публіка ознайомлювалася з містом. «Вен» зна­йшли майже поряд з рестораном, де сиділи. За кермо сів Андибер, найтве­резіший з усіх, хто мав права, і поїха­ли на цвинтар.

Могилу Стефка вони й близько не знайшли. Не значилося таке ім’я на­віть у реєстраційних книгах. Заспокоєні і щасливі, вони повернулися на віллу Цигельдорф.

Пан Роман погойдувався внизу у ві­тальні на кріслі-гойдалці.

— Тату, картину закінчив?

— У «першому читанні», — задоволе­но відказав той. — Хочеш подивитися?

— Хочу, але боюся, не дійду. Щось я перевищив дозу. Сієста! — оголосив він своєму колективу. І всі слухняно розбре­лися по своїх кімнатах.

* * *

Коли після сієсти всі потроху зібра­лися у вітальні, там усе ще маніжився у кріслі-гойдалці пан Роман, замислено розглядаючи химерну тріщину у стіні.

Стіл був знову накритий новою біло­сніжною скатертиною. Скільки їх у пана Романа? — подумала Марго. Їсти не хоті­лося, а проти кави ніхто не заперечував.

— Приходила пані Цигельдорф і пи­тала, хто забрав зі психи (це так нази­вається трюмо) щипці для завивки ку­черів.

Марго з підозрою поглянула на мало­го. Той винувато витягнув із довгої ки­шені штанів щипці.

Шеф розсміявся:

— А що ще казала пані Цигельдорф? І відколи їй удень не спиться?

— А ще пані Цигельдорф питалася в тебе, Грицю, чи не міг би ти їй позичити свій манікюрний набір на ніч?

Шеф позеленів, а народ пирхнув зі сміху.

Пан Роман, не відриваючи очей від тріщини у стіні, без емоцій провадив далі:

— А тому пану, що мало п’є горілки, вона просила переказати, що не файно тримати у своїй валізі цілу кіпу страм­них журналів.

Спиридоненко зблід:

— Це не я... Це мене попросили...

Усі багатозначно перезирнулися і знову захихотіли, уявивши, як він уночі слинить пальця і гортає сторінки порно­графічного журналу, зі слиною в кути­ках рота в напівтемряві вдивляючись у картинки, які збурюють його уяву... Це було дуже кумедно.

Пан Роман після паузи продовжив безликим голосом:

— А та пані, що мітить на Гриця, хай готується: міліція знову везе їй доньку. Леська не розгубилася:

— Що вона на цей раз укоїла?

— Плюнула межи очі вчителеві фіз­культури, що вщипнув її за дупу.

— Правильно зробила! — відрубала мама важкого підлітка. Шеф вирішив перепинити батька:

— Тату, якщо тобі ще щось казала графиня, розказуй кожному окремо. Однак батько не послухався сина.

— А та панночка, що не може вийти заміж, нехай об’їздить дванадцять сіл, що мають у своїй назві склад «люб», і об­біжить кожне з них уночі голою тричі, а цілий наступний день хай ні до кого не говорить.

Народ багатозначно подивився на Свєтку. Та гарячково повторювала:

— Три рази оббігти... Гола... Не роз­мовляти... Люб...

— А той миршавий панок, що веде авто, нехай пильнує свої гроші...

Вася почав нервово перевіряти свої кишені.

— А ще пані фон Цигельдорф пита­ла, чому та пані з довгим чорним волос­сям не стелиться разом з паном із золо­тою сережкою у вусі...

Усі звернули свої здивовані погляди на Марго й Андибера. Марго почерво­ніла, а Андибер засміявся. Публіка, що раніше ні про що не здогадувалася, була вкрай потішена грандіозною новиною.

Атмосфера в кімнаті значно пожва­вилася.

— У-у-у! — хором завили колеги і бурними аплодисментами привітали пару.

Марго здалася не відразу:

— Ви що? Я — заміжня жінка...

— ... мати трьох дітей, — продовжив шеф, сміючись. — Знаємо, знаємо... До речі, ти ж не вінчана з чоловіком? Тож на небесах твій земний шлюб не дійсний... А діти твої — незаконнонароджені...

Марго не вміла брехати. На ній за­вжди було все написано. Вона вирішила не борсатися, а спокійно допити каву. Андибер узагалі не знітився. Він щас­ливо усміхався, зовсім не криючись.

— Ну, тату, ти нас потішив! — сказав задоволено шеф. — Тобто пані фон Ци­гельдорф. Передавай їй глибоке від нас мерсі. Я думаю, гріх не відзначити це! Я знаю одну добру кнайпу! Вперід!

Ніхто не заперечував. Розпочалася ще одна прогулянка Львовом.

Група столичних соціологів, для яких у роботі важливу роль відігравала твер­да логіка і принцип доцільності, була дещо збита з пантелику львівськими реаліями. Чому, наприклад, один і той самий трамвай на вокзал їде під номе­ром «вісім», а з вокзалу — під номером «дев’ять»? Чому одні річки від Львова течуть на північ, а інші — на південь? Чому саме в цьому найбільш поліетніч­ному за всю історію України місті най­сильніше збереглося відчуття «україн­ськості»? Чому саме тут, так далеко від Бразилії і Колумбії, в оточенні бідних затурканих сіл, зріс потужний культ кави, який можна порівняти хіба що з культом чаю в Англії? Звичайно, на все є безліч аргументів. Однак чому ці аргументи діють саме тут, а не деінде? Ясно, що кожне