Поліна Ендрі - Мама для Зефірки, Поліна Ендрі

Почувши гул мобільника, я повертаюся до столу, на якому він лежав. Примружуюся і дивлюся на телефон, що дзвонить. Проходить приблизно кілька секунд, він замовкає і на мене падає бажана тиша. Я з садистським задоволенням усміхаюся і з головою пірнаю назад. Копатися під умивальником на мокрій підлозі о десятій годині вечора, ну так, тільки про це я цілий день і мріяла. Але телефон знову все псує, знову задзвонивши.

Кидаю викрутку і підриваюся за мобільником, бурчачи собі під ніс про те, наскільки жахливий і несправедливий цей тлінний світ.

- Так! - зло гаркаю в трубку.

- Аріна? Це Кирило.

- Кирило? - від подиву вся злість вмить схлинює, звалившись на підлогу разом з щелепою. Про всяк випадок відліплюю телефон від вуха і дивлюся на дисплей - номер невідомий. - Той, що батько Зефірки?

Прикушую нервово губу. Так, я відмовила йому в побаченні. Причина проста: я банально злякалась. Не звикла я кидатися у вир із головою. Тим більше мені потрібно переварити вчорашнє знайомство.

- Так, - у слухавці чується сміх. - Той, що батько Зефірки. Не спиш?

Зиркаю косо на чарівні тазики з водою, мокрі ганчірки та брудну підлогу... Ага, а як же.

- Е-е, ні.

Ящик з інструментами як на зло падає на підлогу. По повітрі проноситься неймовірний гуркіт.

- У тебе все добре? - З підозрою запитує чоловік.

- Так, - відповідаю я, тут уже зовсім здавшись. - Просто в мене прорвало трубу.

- Знову? - спантеличується Кирило. - Я ж усе полагодив, начебто не повинно.

Зажмурююсь, затискаючи пальцями віскі.

- Ні-ні, це інша.

- Якась зовсім бідна в тебе техніка, Арино, - посміюється Кирило. А ось мені щось зовсім не до сміху.

- Навіщо ти зателефонував? - випалюю я. Ну так, нічого краще мені на думку не спало.

Чоловік замовкає на якусь мить.

- Тобі потрібна допомога?

Кидаю косий погляд на розгромлену кухню. Те ще видовище.

- Ти ж не тому дзвониш, - видихаю я.

– Ні, не тому.

- І все ж?..

- Я обіцяв Златі провести день із нею.

- І? – нервово підганяю його я.

- Не хочеш розділити його з нами?

- Я... що? - абияк видавлюю з себе.

– Прогулятися з нами, – повторює чоловік, підтверджуючи свої слова, сказані раніше. - Кафе, ресторан, все, що захочеш. Просто Злата дуже хоче побачитися з тобою і... Я також.

- Я навіть не знаю...

- Будь ласка, - м'яко промовляє чоловік. - Не примушуй мене розчаровувати дочку.

- Гаразд, - видихаю я.

На тому кінці зависає здивована тиша.

- Гаразд? - недовірливо перепитує Кирило.

- Так, гаразд, - на губах сама собою з'являється посмішка.

– Я наберу тебе завтра.

- Що ж, чудово. До зв'язку, - з усмішкою прощаюсь я і натискаю на відбій.