Літа Най - Смерть для чайників, Літа Най

Допивши свій напій, я з сумнівом подивилася на Лілі і все-таки наважилася промовити:

– Я вчора разом із сумочкою втратила свій телефон.

– Це на краще, – прокоментувала вона.

– Кому як, – тихо буркнула собі під ніс, і продовжила голосніше: – Я подумала, ти не даси мені свій подзвонити?

Вона засумнівалася. Здається, дівчина бачила у цьому загрозу, що таким чином нас можуть виявити. Подумавши кілька довгих секунд, вона таки простягла мені свій мобільник.

Не замислюючись, мої пальці вже набирали номер подруги. Після трьох гудків я почула серйозний голос:

– Алло.

– Олю, це я.

– Ну ти й коза, – без зайвих привітань заявила вона. Зате впізнала одразу. – Я тобі вчора весь вечір дзвонила, і всю ніч, і весь ранок.

– Вибач, я втратила телефон, – спробувала виправдатись я.

– Ага, а чого ж це тебе на першій парі не було? – її голос був наповнений підозрілістю.

– Слухай, тут дещо трапилося і мені треба терміново поїхати з міста, але як тільки я повернуся, я все поясню.

– Що значить поїхати!? – від її гучного голосу я рефлекторно відсунула телефон від вуха. – І що значить, як повернусь? Це ти мені не дзвонитимеш?

– Я ж сказала, що загубила телефон, а це мені дали лише раз подзвонити.

– Цікаво, – недобре протягла Оля. – Терміново їдеш, куди не кажеш, дзвонити теж не будеш. А знаєш, це нагадує мені викрадення. І якщо ти зараз не скажеш щось змістовніше за ці відмазки – я піду до поліції.

– Гаразд, слухай, давай зустрінемось у кафешці біля універу і ти переконаєшся, що мене ніхто не викрав, – запропонувала я.

– Ні, – твердо відповіли мені, але то була не Оля.

Я обернулася на Лілі, яка дивилася на мене, ніби на безтолкове дитя.

«Тебе шукають найнебезпечніші істоти цього міста, а ти зібралася посеред дня розсиджуватися в кафе», – говорив її погляд і йому вторив мій внутрішній голос.

– Ау-у-у. Ти ще там? – протягла в трубку Оля.

– Ні. Тобто так, – розгублено сказала я. В голові крутилися думки. З подругою треба було зустрітися, бо, знаючи її, вона справді може піти в поліцію. – Я мала на увазі, що я не маю часу на кафе. Може зустрінемося в гуртожитку? Мені якраз треба забрати деякі речі, заразом і поговоримо.

Я запитально глянула на Лілі, чекаючи схвалення такого плану і вона неохоче кивнула. Домовившись із подругою, ми швидко попрощалися, і я віддала телефон його власниці.

– Нам пора, – сказала вона. – У нас мало часу.

Я була повністю готова, а тому не бачила причин затримуватися. Попрямувавши до дверей швидким кроком, я потяглася до ручки і знову зазнала невдачі. Дідько, я геть-чисто забула, що ці підступні двері вже одного разу стали для мене перешкодою. Нічого не змінилося: рука знову пройшла крізь дверну ручку, як крізь голограму.

– Твоя квартира не хоче випускати мене.

– Просто ти не знаєш де вихід, – усміхаючись, відповіла Лілі.

– Зізнайся, тобі подобається глузувати з моєї необізнаності у всіх ваших штуках.

– Є таке, – не стала заперечувати вона. – Але тобі треба вчитися, адже це не ваші, а наші штуки.

З цими словами вона взяла мене за руку і повела до стіни за кілька метрів від вхідних дверей. Я спробувала вирвати руку, бачачи, що вона впевнено крокує до цегляної перегороди, не збираючись зменшувати швидкість. Усі мої спроби були безуспішними: чи то я така слабка, чи то Лілі така сильна.

Коли ми впритул підійшли до стіни, я заплющила очі, очікуючи отримати добрячий удар лобом об кладку, але нічого такого не трапилось. Після важкого кроку мою руку відпустили, а я, розплющивши очі, виявила себе в невідомому місці. Хоча чому невідомому, цілком стандартному коридорі однієї з нових сучасних багатоповерхівок. Так, це не старий під'їзд, з вузькими прольотами та трьома, а то й чотирма квартирами на сходовому майданчику, де, якщо одночасно відчиняться всі вхідні двері, люди просто не зможуть пройти. Тут же були стіни, пофарбовані в приємні тони, чиста підлога, довгі коридори, проходячи якими то там, то тут були одиночні двері в сусідні квартири. Я вперше замислилася про те, що Лілі жила в досить дорогому місці і її квартира була пристойних габаритів.

Ми мовчки йшли минаючи все нові й нові повороти. Мені здається, сама я б тут точно заблукала. Хоча, про що це я. Сама б я ніколи в житті не додумалася заходити до квартири через стіну. І тут у мене над головою наче лампочка спалахнула.

– Це ж така сама фігня, як на майдані, – промовила я, згадуючи як мене вели ті два амбали, і в якийсь момент ми опинилися в іншому місці. Тоді було таке ж відчуття: проходження крізь тягучий простір. – Портал чи ще що.

– Міжпросторова петля, – повідомила Лілі.

Вона мовчала, тому я вирішила уточнити:

– Може, даси трохи більше інформації для того, хто хворів, коли проходили тему міжпросторових петель.

– Це простір в потоках між світами, що не належить жодному з всесвітів. Просто загублена територія, яка насправді ніде не існує. Але відьми можуть заключити якусь частину цього простору в пастку – петлю – та прив'язати до певного місця у нашому світі.