Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

розповідав, обіцяв, клявся і, здавалося, був готовим на все, окрім того, щоб промовити найважливіші слова: «З Елеонорою у мене все скінчено». Отож завжди наступала мить, коли я, не зважаючи ані на дітей, ані на інших людей, що були в той час у квартирі, кричала, щоб він мене більше не мучив, і кидала слухавку ще розлюченішою, аніж до цього.

26

У ті дні я сама себе зневажала за те, що не могла викинути Ніно з голови. На автоматі писала замовлені статті, неохоче їздила на зустрічі, неохоче поверталася, страждала й побивалася. Відчувала, що Ліла таки мала рацію: я забувала про своїх доньок, не піклувалася про них, їхнє виховання та навчання.

Деде й Ельзу наше нове життя просто зачарувало. Тітку вони знали мало, але тішилися відчуттям повної свободи, яке вона несла скрізь із собою. Її помешкання на Сант-Амброджо було чимось на зразок рятувального порту під час шторму: Маріароза, як сестра чи як черниця, давала притулок будь-кому, не засуджуючи і не звертаючи уваги на бруд, душевну нестабільність, злочини, наркотики. У дітей не було жодних обов’язків, вони з ранку до вечора зацікавлено вешталися з кімнати в кімнату. Прислухалися до розмов і дискусій, веселилися, коли вмикали музику, коли співали й танцювали. Їхня тітка зранку йшла до університету й поверталася ввечері. Ніколи їх не сварила, завжди жартувала, бігала за ними по квартирі, гралася у піжмурки і в панаса. Якщо в неї був вихідний, бралася за генеральне прибирання, до якого залучала їх, мене й усіх приблудних гостей. Але її хвилювала не так фізична чистота, як духовний розвиток. Вона організувала вечірні курси, на які запрошувала виступати колег з університету, а часом і сама читала цікаві й захопливі лекції, сідаючи біля племінниць та залучаючи їх до обговорення. Тоді у квартирі було ніде яблуку впасти: усі її друзі збігалися послухати.

Якось увечері під час однієї з таких лекцій у двері постукали. Деде побігла відчиняти, бо їй подобалося зустрічати гостей. Повернулася до зали схвильована й сказала: «Там із поліції». Юрбою слухачів прокотився глухий, майже погрозливий гомін. Маріароза спокійно підвелася й пішла поговорити з поліціянтами. Їх було двоє, вони сказали, що сусіди поскаржилися на гамір чи щось таке. Вона розмовляла з ними привітно, запросила пройти до зали, майже примусила сісти й продовжила читати лекцію. Деде, яка ніколи раніше не бачила поліціянта зблизька, завела розмову з молодшим із них і так захопилася, що обіперлася йому ліктиком на коліно. Пригадую, якою фразою вона намагалася пояснити, що Маріароза – порядна людина.

– Правду кажучи, – сказала Деде, – моя тітонька викладачка.

– Правду кажучи, – пробурмотів поліціянт, збентежено усміхаючись.

– Авжеж.

– Як добре ти розмовляєш!

– Дякую. Правду кажучи, її звуть Маріароза Айрота, і вона викладає історію мистецтва.

Хлопець щось шепнув старшому напарникові. Вони посиділи ще хвилин десять і пішли. Деде провела їх до дверей.

Згодом мені теж доручили провести одну з таких лекцій, і того вечора народу прийшло більше, аніж зазвичай. Мої діти всілися на подушках у першому ряду великої зали й зосереджено слухали. Гадаю, що саме з того вечора Деде почала поглядати на мене зацікавлено. Вона дуже пишалася батьком, дідом, тепер ще й Маріарозою. А про мене вона нічого не знала й знати не хотіла. Я була її матір’ю, завжди щось забороняла, і мене вона терпіти не могла. Напевне, її дуже здивувало, що хтось може слухати мене так уважно, адже сама вона й вухом би не повела в мій бік. А може, їй сподобалося, як спокійно й конструктивно я відреагувала на критику, яка зовсім несподівано пролунала з вуст Маріарози. Моя зовиця виявилася єдиною жінкою з усіх присутніх, яка не поділяла жодної висловленої думки. Саме вона, яка раніше заохочувала мене вчитися, працювати, писати статті й книжки! Не питаючи дозволу, розповіла про мою сварку з її матір’ю у Флоренції. Як виявилося, їй було відомо абсолютно все, до найдрібніших деталей. Вона висунула теорію, «спираючись на цитати великих мислителів», згідно з якою жінка без кохання за своєю природою не може почуватися реалізованою.

27

Коли мені доводилося їхати кудись по роботі, я залишала доньок із тіткою, але виявилося, що насправді про них піклувався Франко. Він зазвичай не виходив зі своєї кімнати, не брав участі в лекціях, був байдужим до постійного гармидеру й гостей у квартирі. Але до моїх доньок він прив’язався. Якщо треба було, готував їм їсти, придумував ігри, по-своєму виховував і навчав. Він нього Деде навчилася кепкувати з «недолугої байки» – так вона висловилася в розмові зі мною – про Мененія Аґріппу, про яку вона дізналася в школі, куди я нарешті вирішила її віддати. Дівчинка сміялася і приказувала: «Патрицій Мененій Аґріппа, мамо, добре заморочив голову плебеям своїми балачками, але так і не зумів довести, що тіло одного чоловіка живиться тоді, коли набиває собі живота хтось інший. Ха-ха-ха». Від нього вона також засвоїла, як несправедливо розподілилися багатства на карті світу: від безмежних благ і до нестерпних злиднів. Повторювала: «Як же це несправедливо!»

Якось увечері, коли Маріарози не було вдома, мій хлопець часів студентського життя в Пізі промовив серйозно і трохи зі смутком, кивнувши на дівчаток, що з голосним вереском гасали по квартирі:

– Подумай: це могли бути наші з тобою діти.

Я його виправила:

– Наші були б на кілька років старші.

Він мовчки кивнув. Я нишком поглядала на нього, а він сидів, похнюпившись і втупившись поглядом у свої черевики. Я мимоволі згадала того багатого ерудованого студента, яким він був п’ятнадцять років тому. Зараз переді мною сидів той самий чоловік і водночас хтось інший. Він більше не читав, не писав статті, уже майже рік як скоротив до мінімуму свої виступи на мітингах, дискусіях, маніфестаціях. Про політику – єдине, що його насправді цікавило, – говорив без особливого переконання і без колишнього натхнення. Ба більше, останнім часом він сам кепкував зі свого вічного песимізму. Звичним надмірно трагічним тоном перелічував мені всі біди, що мали от-от статися: по-перше, занепад найреволюційнішого за своєю природою класу – пролетаріату; по-друге, остаточна втрата політичних здобутків соціалістів і комуністів, які й без того значно ослабли через безперервні сварки й звинувачування одне одного в підтримці капіталізму; по-третє, кінець будь-яким сподіванням на зміни: як є, так і буде, і нам не залишається нічого іншого, як пристосовуватися. Я скептично перепитувала:

– Ти справді вважаєш, що так і буде?

– Звісно, – реготав він, – але ж ти знаєш, як добре в мене язик підвішений. Якщо хочеш, я тобі зараз за десять хвилин доведу протилежне: комунізм неминучий, диктатура пролетаріату – то найвища форма демократії, а Радянський Союз, Китай, Північна Корея та Таїланд значно кращі