Ніл Гейман - Кораліна

— Оглянься! — порадив кіт.

Будинок іще більше сплющився. Уже й на світлину не скидався, а радше на грубий обрис будинку, начерканий вугіллям на сірому папері.

— Хай там що діється, — мовила Кораліна, — а я дякую тобі, що підсобив із тим пацем. Здається, я вже біля самої мети, чи не так? Тож ти підеш у туман чи куди ти там ходиш, а я... ну, я сподіваюсь побачити тебе вдома. Якщо вона відпустить мене додому.

Котове хутро наїжилось, а хвіст розпушився-розчепірився, мов щітка сажотруса.

— Що сталося? — запитала Кораліна.

— Вони пропали, — сумно пронявчав кіт. — Їх там уже немає! Входів і виходів із цього закутня. Вони просто розплющилися.

— Це так погано?

Замість відповіді кіт опустив хвоста, сердито сіпаючи ним туди-сюди. Десь із глибини його горла вирвалося тихе гарчання. Воркіт походив колом, подивився десь у протилежний від Кораліни бік — і почав задкувати, натужно ступаючи крок за кроком, аж поки вперся в Коралінину ногу. Дівчинка погладила чорного кота й відчула, як калатає його серце. Він тремтів, мов сухий листок у бурю.

— З тобою все буде добре, — пообіцяла Кораліна. — І все взагалі буде добре. Я заберу тебе додому.

Кіт не сказав нічого.

— Ходімо, котику! — попрохала Кораліна. Вона ступила крок назад, до східців, але кіт зостався там, де й був. Він мав рознещасний вигляд і — от чудасія! — здавався набагато меншим.

— Якщо у нас є тільки один шлях — повз неї, — рішуче заговорила дівчинка, — то саме цим шляхом ми й підемо!

Вона вернулася до кота, нахилилася й взяла його на руки. Мурлика й не опирався. Він просто трусився. Кораліна посадила його сідничками собі на долоню, а передні лапи поклала на своє плече. Важкенький він був, але піднести можна. Кіт почав зализувати їй поранену, заюшену долоню.

Кораліна пішла нагору, ніде не стаючи двома ногами на одну сходинку. До своєї, рідної домівки! Вона відчувала, як цокотять цок-цок! одна об одну кульки в її кишені, відчувала просвердленого камінчика-дивня, відчувала, як притулився до неї кіт...

Ось вона й добулася до своїх вхідних дверей (нині просто дитячого малюночка дверей) і штовхнула їх рукою, побоюючись, що її пальці проб’ють їх, мов папір малюнка, а за ними не буде нічогісінько — тільки сама чорнота й розсипані там зорі.

Але двері відчинилися, й Кораліна потрапила до приміщення.

Розділ 11

Опинившись у своєму помешканні — чи швидше таки не в своєму, Кораліна задоволено відзначила подумки, що квартира не обернулася пустим малюночком, як ото перетворилася решта будинку. Приміщення мало глибину й тіні, а в тих тінях стояв хтось, дожидаючи повернення Кораліни.

— То ти вернулася, — мовила «інша мати». В її словах не було радості. — І принесла з собою нечисть.

— Ні! — заперечила Кораліна. — Я принесла друга.

Дівчинка відчувала, як кіт закляк під її долонями, от ніби хотів утекти звідсіля. Кораліні кортіло притиснути його до себе міцно-міцно, мов іграшкового ведмедика, для більшої впевненості, але вона знала: коти не люблять, щоб їх м’яли-стискали, — а ще здогадувалася: перелякані коти здатні покусати й подряпати тебе, коли їх спровокувати, навіть якщо вони твої друзі.

— Ти ж знаєш: я люблю тебе, — рівним тоном сказала «інша мати».

— Тільки якось дивно ви це виказуєте, — відчикрижила Кораліна.

І вона пішла коридором, тоді звернула до вітальні, твердий крок за твердим кроком, удаючи, ніби й не відчуває, як «інша мати» свердлить їй спину порожнім поглядом своїх очей-ґудзиків. Бабусині меблі все так само стояли на місці, ніби й не змінені, й картина висіла на стіні — хоча зображені там фрукти хтось поїв, і у вазі тільки й лишилося, що побурілий качанчик від яблука, камінчики від слив і персика та голе стебельце від того, що колись було Гроном винограду. Столик на лев’ячих лапах пожмакав килимок своїми дерев’яними кігтями, от ніби щось було його розгнівило. А в дальшому кінці кімнати стояли дерев’яні двері, що колись, в іншому місці, відчинялися на звичайну цегляну стіну. Кораліна постаралася не видивлятися на них. У вікно не видно було нічого — сам тільки туман.

«Ось воно! — збагнула Кораліна. — Момент істини. Мить розкриття тайни...»

«Інша мати» увійшла слідом за дівчинкою. Тепер вона стояла в центрі кімнати, між Кораліною і коминковою поличкою, і згори вниз зирила на маленьку дослідницю чорними ґудзями своїх очей. «Як кумедно!» — подумала Кораліна. Тепер «інша мати» зовсім, ніскілечки не була схожа на її рідну матір. Дивно: чи яку ману напустила карга на неї, Кораліну, що вона повірила в якусь таку подібність? Нині «інша мати» була просто велетка: головою майже впиралася в стелю кімнати! І така бліда — кольору павучого живота. Коси їй звивалися, обкручувалися навколо голови, а зуби були мов гострі ножі...

— Ну? — різко мовила «інша мати». — То де ж вони?

Кораліна сперлася на крісло, пересадила кота на ліву руку, а правою сягнула до кишені й дістала три скляні кульки. Вони були сиві, мов іній, і цокотіли одна об одну на Кораліниній долоні. «Інша мати» потяглася до них своїми білими пальцями, та Кораліна висипала їх назад, до кишені. Отже, все підтвердилося: «інша мати» й не думала відпускати її чи там дотримати даного слова. Для неї це була просто забава, більш нічого.

— Ми продовжуємо, — сказала дівчинка. — Гра ще ж не скінчилася, чи не так?

«Інша мати» люто зиркнула, але мило усміхнулася.

— Ні, — погодилася вона. — Либонь, що ні. Зрештою, ти ще маєш знайти своїх батьків, еге ж?

— Так! — сказала Кораліна.

«Я не повинна дивитися на ту полицю! — подумала вона. — Не повинна й думати про неї!»

— Ну, то що? — запитала «інша мати». — Дістань їх! Може, ти б хотіла ще пошукати в підвалі? Знаєш, я заховала там іще кілька цікавинок.

— Ні, — відказала Кораліна. — Я знаю, де мої батьки.

Кіт зробився геть важкий у її руках. Кораліна посунула його трохи вперед, відчепивши його кігті від свого плеча.

— То де ж?

— Треба ще поміркувати, — мовила Кораліна. — Я передивилася скрізь, де б ти могла їх заховати. Вони не в будинку.

«Інша мати» стояла дуже