Олеся Лис - Гвендолін, Олеся Лис

Розділ 22

- Гвендолін з Кінлоха, - відповідаю, немов заворожена, не маючи сил відвести погляд від її очей.

- Гвендолін. Яке гарне ім'я – скрегоче стара і проводить рукою по моєму волоссю. - Гвендолін. Ти нам потрібна.

Нервово здригаюся, розриваючи зоровий контакт і озираючись навколо в пошуках захисту.

- Досить, Йорун! Ти її лякаєш, - першим реагує на мій мовчазний заклик Інгвар і стає попереду мене, загороджуючи спиною від відьми.

- Вона не з боягузливих, правда, дівчинко? - хихоче стара. - Але ти маєш рацію, на сьогодні, думаю, вистачить з неї. Її ще з командою належить знайомити.

Після цих слів мене охоплює жах, від якого моя душа стискається десь у грудях в дрібну непомітну грудочку. Я буквально шкірою відчуваю палючий погляд вікінгів, що залишилися на кораблі.

- Не бійся, - Повертається до мене Інгвар і обхоплює пальцями моє підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. - Тебе тут ніхто не образить. Обіцяю, чуєш?

Ковтнувши гріку від страху слину, обережно киваю, відчуваючи, як в горлі починає дерти. Чи можна вірити жорстокому варвару? Думаю, що ні ... але зробити вигляд, що довіряю, доведеться.

- Іди на своє місце і спробуй поспати, - задовольнившись кивком замість відповіді, наказує ярл. - Відпливаємо на світанку.

Слухняно підходжу до Ульріха і влаштовуюся біля нього. Сьогодні всі бранці на одному кораблі, і тому я відчуваю себе трохи впевненіше і спокійніше.

- І що тепер? - запитує у мене Ульріх, як тільки я з зітханням знаходжу зручне положення і вже готуюся подрімати. Інгвар абсолютно правий, якщо нам належить на світанку вже відпливати, то поспати довше очевидно не вдасться.

- Я не знаю - з фальшивою байдужістю, знизую плечима. Але показувати страх зараз точно не час, та й чим мені можуть допомогти зайві хвилювання? - Час покаже. А нам дійсно потрібно виспатися.

Чернець зітхає і теж починає вовтузитися поруч, намагаючись знайти прийнятну для сну позу, а за ним і всі інші, що до цього старанно прислухалися до нашої розмови.

Через кілька хвилин тиша навколо наповнюється хропінням і сопінням, вказуючи, що мої товариші по нещастю заснули. Я ж яложусь і так і сяк, відчуваючи кожною кісточкою свого тіла тверді дошки палуби. Все б зараз віддала за свою м'яку пухову перину, що залишилася в Кінлосі, або на крайній випадок - матрац, набитий соломою. І хоч цього вечора нас не зв'язували, а та й за час полону мені доводилося спати і в більш жорстких умовах, саме сьогодні туга за принадами цивілізації долає мене не на жарт, змушуючи зітхати і крутитися.

- Гвендолін з Кінлоха – до мого плеча обережно доторкається тепла долоня. Різко відкриваю очі і з подивом бачу перед собою Ньяла. - Тримай!

Він простягає мені щось скручене міцненьким рулетиком, і я, не довго думаючи, розв'язую мотузку, розправляючи згорток. Ним виявляється затерте, але досить м'яке хутро якогось звіра.

- На ній тобі буде зручніше, - пояснює хлопець і, піднявшись з навпочіпок, йде, залишаючи мене приголомшено кліпати очима.

Тихо подякувавши своєму доброзичливцю, розстеляю запропонований аналог матрацу, знову влаштовуючись на ніч. І вже цього разу сон приходить і до мене. Переривається він лише одного разу пізно вночі, коли частина команди повертається на дракар, трохи шумно розташовуючись на відпочинок. А вдруге на світанку, коли відчуваю на собі чийсь колючий погляд.

- Треба ж, і справді баба! - здивовано вигукує Сван. Він, ледь помітно похитуючись, стоїть наді мною, вперши величезні кулаки у боки.

Я зараз же різко сідаю і похмуро дивлюся на нього.

- Мерзенна чаклунка, і як ми могли її сплутати з хлопцем? Не інакше, як погляд нам відвела, - цідить він крізь зуби, пройшовшись по моїй фігурі липким неприємним поглядом.

Втискаю голову в плечі, не знаючи чого можна очікувати від цього гидкого варвара. Адже надумай він мене образити, ніхто і не заступиться. Я всього лише безправна рабиня, річ, якою можна користуватися, як заманеться господарям.

Рука Свана вже тягнеться до мого волосся в спробі схопити за спадаюче на обличчя коротке пасмо, але завмирає зупинена гнівним окриком.

- Не чіпай її!

Здивовано підводжу голову і бачу палаючого гнівом Інгвара. Що його могло так розсердити? Ну, не наміри ж товариша, справді? Це дурість несусвітна! Хоча він пообіцяв мене захищати... Невже не збрехав?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно