Джон Гришем - Бар «Когут»

для очікування, — показав він, кивнувши, і Зола пішла туди. Тодд і Марк спустилися за ним сходами в широкий коридор і зупинилися перед металевими дверима. Поряд висіла табличка з написом «Покійницька».

— Там холодно, — сказав Свейзі, — але це не займе багато часу.

— Як часто ви сюди приходите? — спитав Марк.

— Двічі на тиждень. Там двісті тіл. У нашому окрузі кількість ніколи не зменшується.

До дверей підійшла жінка в білому лабораторному халаті й відчинила їх.

— Таннер, так? — запитала вона детектива.

— Усе правильно, — відповів Свейзі. Вони зайшли у велику стерильну холодильну камеру, заповнену акуратними металевими стелажами з десятками темно-синіх мішків для трупів, наглухо застібнутих на «блискавки». Повернувши за ріг, знову довго йшли повз стелажі з тілами і раптом зупинилися. На бирці, прикріпленій до мішка, значилося: «Г. Таннер.?? Потопельник».

Марк роззирнувся і побачив ще одну бирку: «Невідомий. Вогнепал».

Жінка взялася за бігунок «блискавки» й повільно розстібнула мішок, зупинившись на грудях. Розвела половинки. Очі Горді були широко відкриті, безживні, немовби він кричав, охоплений жахом, коли вдарився об воду. Шкіра була надзвичайно біла, мов свіжовипалий сніг. Але найстрашнішим за все був язик, розбухлий і кулястий, що непристойно стирчав із рота. Щоки були подряпані. Густе світле волосся здавалося досі мокрим.

Марк схопився за стелаж, намагаючись оговтатись. Тодд бовкнув: «Чорт» і зігнувся так, наче його от-от знудить.

— Це Ґордон Таннер? — буденно спитав Свейзі.

Марк кивнув, а Тодд позадкував.

Жінка знов застібнула мішок і підняла пластиковий пакетик.

— Взуття, шкарпеток, штанів і спідньої білизни на ньому не було. Оце залишилося від його сорочки. Більше нічого.

— Ось чому в нас не було цілковитої впевненості в ідентифікації його особи, — пояснив Свейзі. — Ми здогадувалися, що це він, але його гаманець, ключі та все інше пропали. Мені шкода.

— Як і мені, — промовив Марк, заплющивши очі. Він чомусь доторкнувся до мішка в районі щиколоток і поплескав по ньому. — Як і мені.

Слідом за жінкою вони вийшли з покійницької. У коридорі Марк запитав детектива:

— І що тепер?

— Сім’я вже заповнила належні папери. Його забере бюро ритуальних послуг. Через дві години перевезуть.

— Від нас ще щось потрібно?

— Ні. Дякую. І ще раз прийміть мої співчуття.

— Дякуємо.

Доволі довго вони сиділи разом із Золою в чекальні, мовчки сумуючи, поки Тодд не покликав:

— Ходімо вже звідси.

Уже назовні Марк зупинився й сказав:

— Певно, мені слід подзвонити панові Таннеру.

ЗАЛИШОК ВІВТОРКА Й УСЮ СЕРЕДУ Тодд і Марк залишалися поряд із Золою. Вона не могла працювати й втратила роботу «на підхопленні» в аудиторській фірмі. Усе одно вона була тимчасовою. Коли Тодд ішов на кілька годин у бар, із нею залишався Марк. Вони подовгу блукали містом, зависали в книгарнях, роздивлялися вітрини та зігрівалися в кав’ярнях. Коли Марк марнувався в «Несе Скелтон», Тодд ходив із нею в кіно. Вони щоночі залишалися в її квартирі, хоча вона запевняла, що з нею все буде добре. Але добре їй не було. Як і кожному з них. Вони були мов сновиди під час кошмару й потребували одне одного.

Інші студенти юридичної школи, повертаючись у місто, жадали побалакати про Горді, але кожен із трійці намагався уникати таких розмов. У четвер ввечері цілий вагон студентів вирушив до Мартінсбурґа на заупокійну службу, але Марк, Тодд і Зола вирішили з ними не їхати. Пізніше, тим вечором, вони пішли на вечірку до одного з популярних спорт-барів і провели там годину з друзями. Вони пішли, коли пиво полилося рікою, а їхні друзі почали проголошувати тости за Горді.

Марк відчув полегшення від того, що Бренда йому не телефонувала. Він не хотів виступати з промовою на панахиді, хоча розумів, що навряд чи його прохатимуть. Їм із Тоддом навіть не запропонували нести труну — ще одне полегшення. Під час церемонії і без того буде доволі нестерпно. Вони вирішили триматися подалі від обох родин і, якщо це можливо, спостерігати за всім звіддалік. У них навіть зайшла мова про те, щоб зовсім не їхати, але це було б занадто.

У п’ятницю Марк і Тодд вдягли свої найліпші костюми, білі сорочки, краватки приглушених кольорів, шкіряні туфлі — їхні найкращі «однострої для співбесід» і забрали Золу в довгій чорній сукні, в якій вона була схожа на модель. За півтори години вони доїхали до Мартінсбурґа й знайшли церкву — вишукану будівлю з червоної цегли і з безліччю вітражів. Біля сходів уже юрбилися люди. Біля узбіччя стояв катафалк. О пів на другу вони ввійшли до притвору й взяли у воротаря програмки. На обкладинці була гарна світлина їхнього друга. Марк запитав у воротаря про балкон, і той показав на сходи. Нагорі ще нікого не було, але вони сіли в закапелку на задній лаві, якнайдалі від кафедри.

Зола сіла між хлопцями й витерла щоки хусточкою.

— Це я в усьому винна, — сказала вона й розревілася. Вони її не сварили й не сперечалися з нею. Нехай горе пройде своїм шляхом. Пізніше в них буде вдосталь часу все обговорити. Марк із Тоддом і самі ледь не розплакалися, але зуміли зберегти самовладання.

Храм був гарний, з оббитими деревом хорами, які з одного боку трохи піднімалися за кафедрою й масивним трубчастим органом. За ними висіла картина із розіп’ятим Христом. Уздовж стін тяглися вітражі, що пропускали доволі багато світла. Півколо із чотирьох секцій лав розділяв центральний прохід. Поки всі чекали, бригада врочисто серйозних чоловіків прикрашала кафедру великою кількістю квітів.

Лави швидко заповнювалися людьми, і невдовзі вони почали з’являтися і на балконі. Родини Таннерів і Карві жили в Мартінсбурзі поколіннями, і тому такий наплив був очікуваним. Маркові згадався його уявний сценарій про те, як у місті дізналися, що один із їхніх улюблених синів поїхав геть з африканською мусульманкою, зрадивши дівчину, яку він кохав із дитинства. Зрадивши всіх, хто знав Горді. Це здавалося майже смішним кілька днів тому, але не зараз. На щастя, у місті про це ніколи не дізнаються. Якби все пішло, як планувалося, приблизно через чотири місяці Марк і Тодд стояли б тут, унизу, в ролі свідків, і дивилися б, як Бренда йде проходом під вінець. Але вийшло так, що вони вшановують пам’ять Горді, ховаючись на балконі, аби уникнути його та Брендиної рідні.

Органістка сіла перед інструментом і заграла заупокійну пісню, просто