Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

-4-

ЯРОМИР 

— Ти хочеш сказати, що тільки зараз дізнався про сина? — бурчить дідусь собі під ніс, вчепившись міцною хваткою у свою палицю. Бабуся мовчить і обводить мене вогненним поглядом.

Після того, як відправив повідомлення Ораторці, наважився нарешті все розповісти рідним. Хочу, щоб вони дізналися про сина від мене, та й влетить мені від діда по перше число, якщо чутки дійдуть від інших. З одного боку, я приніс їм радісну новину, вони вже мені всі вуха продзижчали, вимагаючи онуків, з іншого боку — я переживаю про те, як ця інформація позначиться на їхньому здоров'ї. Адже розповісти всю правду — все одно, що стрибнути в лайно. Та й не молоді вони, дідусю — дев'яносто, а бабусі вісімдесят дев'ять, тож я вирішив трохи прикрасити ситуацію і піднести, так би мовити, “гарну казку”.

— Так, — коротко відповідаю, зупинивши погляд на одній із книг, що лежать на столі. Коли їхав сюди, тривоги зовсім не відчував. Однак зараз мною заволодів страх, в першу чергу, за те, що обманюю і їх, і себе. Я настільки загруз у брехні, що навіть сам повірив у це!

— І що ти хочеш тепер від мене? — переводжу погляд на дідуся — і душа тікає у п'яти. В очах стільки гніву, що можна потонути в них. Жовна на обличчі ходять, як заведений механізм. Якби він був молодшим, то я точно отримав би по морді, впевнений у цьому!

— Нічого! Я все сам вирішу! Просто хотів поставити до відома! — вимовляю рівним голосом і невідривно дивлюся у бурхливий океан його очей.

— Ха-ха, — недобре сміється дід. — Вирішить він! Ти, щеня, про що думав сім років тому? Скажи мені ось що, вона одна така?! Чи є інші?! Скільки ще разів ти втрачав голову від жінок і забував одягнути на молодшого латекс?! Можливо, що через рік-два з'явиться нова онучка або ще один онук?! — підвищуючи голос, сварить мене дід. 

Обличчя, вкрите глибокими зморшками, розгладжується, перевтілюючись на кам'яну скелю. Він ще ніколи не дозволяв собі у такій манері розмовляти зі мною. Це вираз обличчя належить Барсу, за все своє життя я жодного разу не бачив Барса в будинку! Він таким був тільки тоді, коли вів свій бізнес, або з ворогами, але вдома Барс засинав, і прокидався люблячий дідусь і турботливий чоловік, який завжди зберігає спокій і мир у домі, безмірно даруючи свою любов близьким людям. 

Я не думав, що розбуджу його внутрішнього звіра своїм зізнанням. Я знаю, що ще багато труднощів мене чекає попереду, і я готовий до них, скажу більше — хочу цього, хоча зробити це буде непросто! Але, сподіваюся, цей шлях буде пройдений недаремно, і я побачу світло в кінці тунелю!

— Ні, більше нікого немає! — кажу і швидко відвертаю голову — не маю сили витримати засудження старого. 

Я знаю, що для них з бабусею у цьому світі на першому місці сім'я. Вони й нас з сестрою навчили поважати традиції. Сім'я — це все! А решта — просто попутники в житті! Вони навіть уявити не могли, що я можу опинитися у такій ситуації. Тим паче, що дід вчив мене з юних років тримати під замком усі свої бажання і примхи. 

Його слова, сказані на моє повноліття, я пам'ятаю, ніби він їх вимовив вчора: “Завжди носи маску на обличчі, крізь яку неможливо прочитати твої думки, у будь-якій ситуації залишайся холоднокровним і виважено приймай рішення”.

— Синку, — тихо шепоче бабуся. — Ти розумієш, що повинен виправити ситуацію? Дитина повинна рости в повноцінній сім'ї. І так стільки часу змарнував!

— Не все так просто! — намагаюся пояснити.

— Отже, так, у п'ятницю нехай приходять до нас на вечерю, а там подивимося! — басить дідусь.

— Діду, я завтра тільки йду знайомитися з малим, не думаю, що дитина зможе так легко адаптуватися …

— Отже, наступної п'ятниці, — перебиває мене дід. — Ні на день пізніше! Вимітайся! З'явишся разом зі своєю майбутньою дружиною і сином! — вимовляє гнівним голосом старий. Підіймаюся і виходжу за двері.

Ніч минула на терасі, я сидів у кріслі з пляшкою спиртного в руках. Спостерігав за нічним містом і зрозумів, що мій спосіб життя скоро зміниться. Мені треба вписати у свій щільний графік сина. І тільки тепер мій мозок усвідомив, що я — батько! Дивне почуття... На самому початку не розумів цього факту! Мною керували гнів і лють, примушуючи бачити тільки один бік медалі, скеровуючи мій розум не в те річище. Тільки зараз прийшло усвідомлення, і я починаю мислити тверезо.

Я все обмірковую, як почати розмову з сином. Що сказати? Як поводитись? Назвати відразу “сином”, чи спочатку Тимуром? Я ніколи не спілкувався з дітьми, тому уявити не можу, як поводитись і як розмовляти з малими.

В першу чергу треба купити маленький подарунок для дитини. Наказав Макарові замовити малому планшет останньої моделі. Сучасні діти люблять ґаджети. Прослизнула думка і про квіти, але я відфутболив цю ідею, обійдеться.

Як пролетів день — не пам'ятаю. Думками я там, у тій квартирі на дванадцятому поверсі. Уявляю, як син застрибує мені на руки та кричить “татку”. На моєму обличчі навіть щира усмішка з'являється, вперше за сім років! Всі ті маски, що я ношу на зустріч з партнерами, не рахую. Це фальш.

Підношу руку до дверного дзвінка і натискаю на кнопку. Серце б'ється, немов я пробіг багатокілометровий крос. Як би я себе не обманював — хвилююся! Боюся, що хлопчик мене відкине, вижене геть і скаже, що я йому не потрібен! Хто знає, як це стерво піднесла йому новину. Не здивуюся, якщо відро помиїв вилила на мене. Її поведінка дратує, але і її можна зрозуміти!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍