Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

вигляд досягався за допомогою сили-силенної срібних цяцьок з октограмами, кажанами, павуками, драконами та іншими символами повсякденного чаклунства. Маґрат ще й пофарбувала б нігті в чорне, але побоювалася не витримати спопеляючого презирства Бабуні Дощевіск. 

До блазня дійшло, що заскочена його появою незнайомка — відьма. 

— Ой, — промимрив він і рвонув геть. 

— Не… — почала Маґрат, але блазень уже лопотів підошвами по лісовій стежці, що вела назад до замку. 

Маґрат стояла й дивилася на прив’ялий жмуток квітів у своїх руках. Вона провела пальцями по волоссю, і з нього осипалися зів’ялі пелюстки. 

Вона не могла позбутися відчуття, що з її рук вислизнув унікальний шанс — вислизнув, як змащена жиром свиня крізь вузький отвір у дверях хліву. На неї найшло нездоланне бажання вилаятися. 

Вона знала достобіса лайливих виразів. Тітонька Пташко була дуже креативною в цій царині: навіть лісові мешканці прагнули проскочити повз її хатину якомога швидше. Але зараз Маґрат не могла підібрати жодного виразу, що пасував би її настрою. 

— Мля, — нарешті сказала вона. 

Цієї ночі знову була повня, і всі три відьми, на диво, прибули до відомого каменя зарання. Брилу це настільки вразило, що вона сховалася подалі в кущах дроку. 

— Ґрібо немає вдома вже два дні, — щойно з’явившись, повідомила Тітуня Оґґ. — Це на нього не схоже. І я ніде не можу його відшукати. 

— Коти можуть подбати про себе самі, — заявила Бабуня Дощевіск. — А країни — ні. Я маю деякі новини. Маґрат, розведи багаття. 

— М-м-м? 

— Багаття розведи, кажу. 

— Га? А. Так. 

Дві старі відьми мовчки спостерігали, як Маґрат непевно пересувається торф’яником, з відсутнім виразом обличчя тягнучи за собою пучок висохлих гілочок дроку. 

Схоже було, що її думки блукають десь далеко. 

— Якась вона сама не своя, — зауважила Тітуня Оґґ. 

— Так. Може, підростає, — коротко кинула Бабуня і всілася на валун. — Вона мала розпалити багаття ще до нашого приходу. Це її робота. 

— Вона ж не спеціально, — мовила Тітуня Оґґ. 

— Я замолоду теж багато чого робила не спеціально, але Тітоньці Фільтер це не заважало мене шпетити. Наймолодша відьма має своє попрацювати, сама знаєш. І ми свого часу потяжче працювали. А подивися на неї! Навіть капелюха носити не хоче. Звідки люди знатимуть, хто вона? 

— Есме, щось сталося? — спитала Тітуня. 

Бабуня похмуро кивнула. 

— Вчора гості заходили, — повідомила вона. 

— До мене теж. 

Попри всю Бабунину стурбованість, її це дещо зачепило. 

— Які? 

— Мер Ланкру з делегацією міщан. Вони не в захваті від короля. Їм потрібен король, якому можна довіряти. 

— Я б не повірила жодному королю, якщо йому вірять міщани, — сказала Бабуня. 

— Так, але всі ці податки і вбивства нікому не до смаку. А новий сержант не пропускає нагоди спалити будинок-другий. Авжеж, старий Веренц теж це полюбляв, але… ну… 

— Знаю, знаю. Він ніколи цього не робив зопалу, — сказала Бабуня. — Кожен відчував, що це — від душі. А людям подобається, коли їх цінують. 

— Шельметь ненавидить це королівство, — продовжила Тітуня. — Вони всі про це кажуть. Жаліються, що як прийдеш до нього з якоюсь справою, то він тільки вирячиться, хихикає, потирає руки та щокою смикає. 

Бабуня почухала підборіддя. 

— Ну, старий король зазвичай кричав на них і виганяв із замку копняками. Казав, що не має часу на крамарів і все таке, — зауважила вона з ноткою схвалення. 

— Але він робив це дуже шляхетно, — сказала Тітуня Оґґ. — І він… 

— Королівство стривожене, — урвала її Бабуня. 

— Так, я ж і кажу. 

— Я не про народ, я про саме королівство. 

Бабуня оповіла про ранковий візит. Тітуня кілька разів переривала її короткими запитаннями. Їй і на думку не спало засумніватися в правдивості історії. Бабуня Дощевіск ніколи не вигадувала історій. 

Дослухавши, Тітуня мугикнула: 

— Гм. 

— Я теж так думаю. 

— В голові не вкладається. 

— Еге ж. 

— А що було далі? 

— Всі звірі пішли собі. Це зібрало їх, воно їх і відпустило. 

— І ніхто нікого не їв? 

— Я не помічала. 

— Дивовижно. 

— Саме так. 

Тітуня Оґґ прикипіла поглядом до надвечірнього сонця. 

— Навряд чи для королівств природно так поводитися, — сказала вона. — Згадай театр. Королі й тому подібні весь час вбивають одне одного, але королівствам це тільки на краще. Чого наше з добра-дива обурилося? 

— Воно тут давно, — сказала Бабуня. 

— Ну але з іншими ж так само, — промовила Тітуня і, з інтонаціями вічного студента, додала: — Земля завжди перебуває на одному й тому ж місці. Це зветься географією. 

— То земля, а то — королівство, — заперечила Бабуня. — Це не одне й те саме. Королівство складається з багатьох речей. Ідей. Відданості. Пам’яті. Все це співіснує і врешті-решт утворює нову форму життя. Не живу істоту, а, швидше, живу ідею. Вона складається з усіх істот і з того, що вони думають. А також із того, що думали ті, хто існували раніше. 

Повернулася Маґрат і з виглядом сомнамбули почала розкладати багаття. 

— Бачу, ти багато над цим міркувала, — повільно й обережно сказала Тітуня. — І наше королівство хоче кращого короля, так? 

— Та ні! Тобто так. Розумієш, — Бабуня нахилилася, — у нього не таке сприйняття, як у людей. 

Тітуня Оґґ випрямилася. 

— Це логічно, хіба не так? — припустила вона. 

— Йому все одно, добра людина чи лиха. Я думаю, воно й різниці не знає — як от ти не могла би сказати про якогось мураху, лихий він чи ні. Але йому потрібен король, який про нього дбав би. 

— Так, але… — розгублено почала Тітуня. 

Вона починала дещо побоюватися відблиску в Бабуниних очах. 

— …стільки народу повбивало одне одного, щоб стати королем Ланкру. Чого тільки не вигадували. 

— Та це не важливо! Не важливо! — замахала руками Бабуня. Вона стала загинати пальці. — Дивись, чому. По-перше, королі вбивають один одного, бо така їхня доля, і це не рахується. По-друге, вони вбивають заради королівства. Це — ключовий момент. Бо наш нинішній король прагне тільки влади. А королівство просто ненавидить. 

— Мені королівство чимось нагадує собаку, — сказала раптом Маґрат. 

Бабуня розтулила була рота для підходящої різкої відповіді, та несподівано суворість випарувалася з її обличчя. 

— Авжеж, дуже схоже, — сказала вона. — Доки господар дбає про собаку, собаці все одно, добрий той господар чи лихий. 

— Отже, — сказала Тітуня, — Шельметя не любить ніхто й ніщо. І що нам із цим робити? 

— Нічого. Ти ж знаєш: ми в ці справи не втручаємося. 

— Ти врятувала те маля, — вказала Тітуня. 

— Це не втручання! 

— Як знаєш. Але одного дня він може повернутися. Доля, як ти сказала. І він повернеться, от побачиш. Маґрат, ну де той чай? 

— А що робитимеш із міщанами? — спитала Бабуня. 

— Я їм сказала, нехай дають собі раду самі. Сказала, що коли ми хоч раз вдамося до магії, цьому кінця-краю не буде. Сама знаєш. 

— Правильно, — замислено сказала Бабуня. 

— Але от що я тобі скажу, — мовила Тітуня. — Їм це не дуже сподобалося. Коли вони йшли від мене, то бурчали собі під носи. 

— А ви знаєте блазня із замку? — раптом ляпнула Маґрат. 

— Такий низенький чоловічок зі сльозливими очима? — спитала Тітуня, рада, що розмова звернула на звичайніші речі. 

— Не такий і низенький, — заперечила Маґрат. — Ви часом не знаєте, як його звати? 

— Всі звуть його просто блазнем, — сказала Бабуня. — Не чоловіча це справа — стрибати зі дзвіночками на одязі. 

— Його матір була