Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

темряву. Ліворуч, на сході, плоскогір’я гарандри ще відсвічувало блідо-рожевим — далека й оповита дивним спокоєм рівнина, схожа на якийсь інший, ближчий до царства духа світ.

Незабаром вони знову пристали до берега і попростували кудись углиб фіалкового лісу. Після пережитої хитавиці у Ренсома ще трохи паморочилася голова, тому часом суходіл погойдувався у нього перед очима і наче тікав з-під ніг. Він дуже втомився й у дедалі густіших сутінках йшов уперед ніби в якомусь напівсні. Ось попереду між деревами заблищало світло; там горіло вогнище, кидаючи вгору відблиски на велетенське листя, між яким виднілися мерехтливі зорі. Ренсомові здалося, що його враз зусібіч обступили десятки гросів. Тепер, коли їх юрмилося навколо так багато, вони скидалися на тварин набагато більше, ніж його самотній провідник. Землянин трохи злякався, але значно сильнішим за страх виявилося почуття того, що він тут абсолютно, цілковито чужий. Йому потрібні були люди — будь-які люди, навіть Вестон із Дивайном. Ренсом так знесилів, що вже взагалі не реагував на ці круглі голови та вкриті шерстю морди, на яких годі щось прочитати. Аж тут поміж дорослими до нього пробралися жваві дитинчата, малята, щенята — називайте їх, як хочете, — і йому відразу полегшало на серці, такі вони були милі та гарненькі. Він поклав руку на чорну голівку і всміхнувся; дитинча тієї ж миті перелякано сахнулося вбік.

Згодом Ренсом майже нічого не міг згадати про той вечір. Він щось їв та пив, довкола все снували чорні постаті, у світлі багаття зблискували дивні очі… Врешті-решт він опинився у якомусь темному місці, вочевидь, під дахом, і заснув.

XI

Відтоді, як Ренсом прийшов до тями на космічному кораблі, він постійно думав про свою неймовірну міжпланетну мандрівку та про те, чи є в нього якісь шанси повернутися додому Однак думки про саме перебування на іншій планеті чомусь ніколи не завдавали йому клопоту, і тепер він щоранку прокидався у щирому зачудуванні, адже не летів на Малакандру і не тікав із неї, а просто на ній жив: спав, їв, гуляв, купався, ба навіть з плином часу став розмовляти. Особливо гостро Ренсом відчув це, коли тижнів через три після прибуття вибрався на прогулянку ближніми околицями. Ще через кілька тижнів у нього вже були свої улюблені куточки й улюблені страви; стали з’являтися і нові звички. Скажімо, він уже міг з першого погляду відрізнити гроса-самця від самки, та й морди, чи то пак обличчя тросів перестали здаватися йому однаковісінькими. Гйої, який, власне, і знайшов його колись далеко на північ звідси, був зовсім не подібний на сиволицього поважного Гногру, який щодня навчав Ренсома малакандрійської мови. Дітвора виглядала ще інакше, і саме до дітей його тягнуло найбільше. Вони ще не повиростали, і, спілкуючись з ними, можна було забути про те, що троси — розумні істоти, та не перейматися бентежною загадкою природи, яка помістила розум у нелюдському тілі; вони скрашували його самотність, так, наче йому вдалося привезти з собою з Землі кількох вірних псів. Діти, зі свого боку, виявляли неабиякий інтерес до чудернацької безшерстої істоти, яка зненацька з’явилася серед них, тож у них, а відтак і в їхніх матерів Ренсом мав великий успіх.

Поступово його перші враження про громаду тросів змінювалися. Спершу він дійшов висновку, що у своєму культурному розвитку троси перебувають на стадії палеоліту. Ріжучих знарядь у них було небагато — головно кам’яні ножі. Гончарство, либонь, щойно зароджувалося, бо йому на очі потрапило лише кілька незграбних посудин, у яких варили страву; інших способів приготування їжі тут не знали. За горнята, тарілки та черпаки гросам правили мушлі на взірець тієї, з якої Ренсома вперше почастували місцевим напоєм, а молюски, які жили в цих мушлях, становили єдину тваринну їжу. Натомість всіляких рослинних наїдків тут виявилася сила-силенна; деякі з них мали достоту вишуканий смак. Навіть блідо-рожева трава, що вкривала цілий гандраміт, годилася на харч, і якби Гйої не натрапив на Ренсома і той помер від голоду, то була б голодна смерть за багатим столом. Втім, гроси цю траву («гонодраскруд») не надто полюбляли і їли хіба під час тривалих мандрів за браком чогось кращого. Жили вони у куренях із жорсткого листя, які з вигляду нагадували вулики, а свої селища — в околиці їх налічувалося ще кілька — завжди розташовували на берегах річок, щоб використовувати їхнє тепло, недалеко від стін гандраміта, де вода була найгарячішою. Спали гроси просто на землі. Єдиним різновидом мистецтва у них виявилася поезія, поєднана з піснею; групи з чотирьох гросів вправлялися у ній майже щовечора. Соліст декламував мелодійним речитативом, а троє решта — іноді по одному, іноді разом — час від часу переривали його наспівну мову піснею. Ренсомові так і не пощастило з’ясувати, були ці пісні просто ліричними вставками чи укладалися у своєрідний драматичний діалог, породжений оповіддю соліста. Мелодику гросів він так і не збагнув. Голоси у них звучали приємно, і гармонія, здавалося, не різала людське вухо, але ритм зовсім не узгоджувався з земними уявленнями про рівномірне чергування. Попервах і те, чим, власне, займається плем’я чи рід, було для Ренсома таємницею. То одні, то інші гроси постійно кудись на кілька днів зникали, а тоді з’являлися знову. Часом хтось вирушав збирати молюсків, інші часто відпливали човнами — але куди й навіщо, він не знав. Якось йому трапилося побачити, як цілий караван гросів подався кудись суходолом, причому кожен із них ніс на голові вантаж рослинної їжі. Очевидно, на Малакандрі існувала торгівля.

Вже першого тижня Ренсом побачив сільськогосподарські угіддя гросів. Десь за милю від селища вниз по гандраміту починався широкий безлісий простір, вкритий низькою м’ясистою рослинністю, переважно жовтого, помаранчевого і синього кольору; далі височіли якісь салатоподібні рослини заввишки з земну березу. Там, де вони нависали понад теплою водою, на нижніх листках можна було лежати, легенько погойдуючись і вдихаючи їхній ніжний аромат. Довго залишатися без руху під відкритим небом у гандраміті вдавалося хіба біля води; деінде було надто холодно, десь так, як на Землі ясним зимовим ранком. Ці угіддя спільно обробляли мешканці довколишніх селищ, до того ж у них існував досить чіткий розподіл праці. Гроси напрочуд організовано збирали врожай, сушили його, переносили до сховищ та зберігали, і навіть удобрювали ґрунт на своїх «нивах»; крім того, Ренсом підозрював, що принаймні деякі водяні протоки були штучного походження.

Та справжній переворот у його поглядах на гросів відбувся тоді, коли