Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

й до утилізації сміття? Набоков казав, що уява — це форма пам’яті. Припустімо, я вигадав усе це, то тоді виходить, що я тільки знівечив спогади?

Якщо вважати, що пам’ять екологічна, то не розумію, чому вона відмовляється стерти обличчя Лєни Дойчевої. Хоч Лєна нікого не забруднила (втім… я був би не проти…) Гаразд, припустімо, якщо дитинство минає за ґратами, то виростаєш невиправним бабієм. Та як пояснити мою пристрасть до дівчат, якщо мої юні роки були найвільніші за всю світову історію? Може, тим-то я і коректний сексуально. Я одружився б з дівчиною, що видає себе за чеченку, щоб пишатися на всіх рекламних щитах планети. І чи не означало б це, що я встряю в боротьбу з путінським режимом, скажіть; панотче, адже ви такий близький до влади? Що частіше намагаюся я її згадати, то складніше мені уявити риси її обличчя. Доводиться розглядати світлини в мобільнику, сподіваючись, що образ її знову постане в моїй пам’яті. Погляньте, як сяє вона на цій світлині, помилуйтеся імлистим німбом, який огортає її сяйливі плечі, ось вам і пояснення, дівчина, певне, радіоактивна, зрештою, тут і Чорнобиль недалеко. Дивлячись на неї, я згадую слова Габрієля Марселя: «Кохати — значить, казати іншому: ти ніколи не помреш». Відколи вербувальник з агенції «Форд» знайшов у супермаркеті Багії тринадцятирічну бразилійку Адріану Ліму, що стала зіркою «Еліти», невинність ще ніколи не була така сексуальна. Якщо не брати до уваги діви Марії, звісно. Izvinite, панотче, я вже почав блюзнити, та якби ви побачили Лєну, то вам усе було б байдуже, навіть хмари, що зависли над Данилівським монастирем. Розлука з нею — це пекло. Сьогодні я знаю, як стати щасливим: уникнути знайомства з Лєною Дойчевою. Я певен, що зцілить мене тільки смерть, тому що Лєна безсмертна. «Кохати когось означає вірити в нього». Габрієль Марсель, що сидів колись на веранді в краватці в По, так визначав кохання. Пам’ятаю, як я, маленький хлопчина з сірих фланелевих штанцях, спостерігав за старим чоловіком, якому судилося померти наступного року (в 1973). Цей християнин, що його «Метафізичний щоденник» прочитаю я через тридцять років, гуляв у саду з моїм дідусем, спираючись на нього, мов на ціпок, і йому навіть на думку не спадало, що Бог конфіскує його буття за декілька місяців. Гаразд, я ладен вірити у крихітку Лєну, та з однією умовою — щоб мені дали змогу покінчити з життям біля її ніг.

3

Мені треба було б зненавидіти вас, ваша превелебносте… Як здогадалися ви, що вона припаде мені до вподоби? Боже милосердний! Ото вже я телепень! Щодня приходять до вас на сповідь чоловіки, і всіх ви їх посилаєте до Лєни Дойчевої, мов на забій, нічого дивного. Немов останній йолоп, уявляв я себе її єдиною засліпленою жертвою. Та у вашій крижаній церкві ця фея, либонь, одна з найпалкіших тем сповіді. Скільки клієнтів приходить сюди щотижня, щоб змальовувати вам її полум’яну білосніжність, її груденята-пуп’янки і прозорі зіниці? Ваша цнотливість отримала неабияку винагороду: слухаючи цілісінький рік розповіді про Лєну, що розбиває серця, ви можете розслабитися і здобути утіху. Тим-то і відправляєте ви до неї заблудлі душі по дозу цнотливості… Як солодко, либонь, замкнутися в бородатому мовчанні й кивати вряди-годи, слухаючи жалібні скарги, причиною яких є те саме капосне дівчисько? Життя священика не позбавлене розкошів: ваша обітниця надійно боронить вас від демонів пристрасті, зате слух дозволяє натішитися ними за довіреністю. Пречудово влаштувалися! Заздрю вашій силі, бо сам я слабкий. Хай там як, я не гніваюся на вас за те, що ви рекомендували мені Лєну Дойчеву. А таємниця сповіді захистить нас усіх від поліції.

Наступного дня після нашої розмови я зателефонував її матері й лишив коротке повідомлення: «Люба пані Дойчева, передайте вашій доньці Лєні, що її запрошують на кастинг конкурсу „Арісто стайл ов зе момент“ у готелі „Європейський“ в Санкт-Петербурзі 23 травня о 15 годині. Ваш телефон мені дав панотець Ієрохіромандрит з храму Христа Спасителя». І відразу ж забув про неї. Тепер, на жаль, мені не поталанить у цім.

Коли Лєна ввійшла до «Кав’яр-бару», вона видалася мені пересічною, незграбною, клишоногою, скутою і ніяковою шерепою. Англійське слово «clumsy»[34] — одне з моїх улюблених. Лєна сама ходячий оксюморон, бо її тіло заперечує обличчя. Дивно, але мені здалося, ніби вона чимось скидається на мене, мабуть, вольовим підборіддям, що так само стирчить, як і в мене. Ох не люблю, як під час першої зустрічі з дівчиною в мене складається враження, наче ми вже бачилися десь, надто ж якщо я допіру напхався картоплею з цибулею, оселедцями з цибулею і баклажанами з цибулею. Угледівши її, я зрозумів, що не зможу забалакати до неї. Мої слова недоречні і тремтять від хвилювання. З чого ж розпочати? Божиста врода не має ґанджу. Хіба що нігті. Вони сяяли, немов краплі роси.

Обкусані, та без нервозності, просто надгризені трохи. Тонкі тендітні зап’ястя — два плоди лічі? Гладенький браслет зі сріблястого металу був єдиною перепоною на цьому шовковистому шляху до ліктя. Відчувалося, що він затяжкий для неї, що крихітний зап’ясток його не втримає. Її долоні личили б навіть Мадонні. Розмаїті відтінки блідо-білого, світло-рожевого і пухнасто-піщаного зливалися в одну монохромну веселку, коли вона простягала долоньку і далі поставала вся рука і плече, перетнуте дешевою шлейкою. Плечі — абсциса, ліфчик — ордината: врода цього дівчати, здавалося, розлініяна була на міліметровому папері. Мережива зраджували спідню білизну юної дівочки, що не ночувала вдома і вранці поспіхом убралася, щоб хутчій побігти до мами. Венера Мілоська, тільки з руками: маленькі пипки, як у тієї статуї, мармурові перса та летючі коси; той-таки легенький нахил голівки, та ж таки білина безсмертя, тільки лілейний її відкид увиразнюється прозорими блакитними жилочками, що струмують шиєю, ніби річкова дельта. Під світлим пасемком волосся дві брови, мов дві дужки, панують над блакитними очима, білими вилицями і кораловими вустами. Її обличчя барвами скидається на французький прапор! Зубки міцні, наче допіру полущений мигдаль. Шкода, що не прилип до них листочок петрушки, може, тоді я уникнув би її мертвої хватки. Враження було таке, наче вона харчується тільки рожевими грейпфрутами, бо як же ж інакше домогтися такої первісної свіжості. Дивлячись на неї, кортіло глибше вдихнути повітря, промкнутися у її легені і вийти носом, як вуглекислий газ, або полинути до сонця, та не чайкою, а людиною, що махнувши руками, раптом відірвалася від землі,