Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

за виконання наказу головного команданта, але справа не була така легка, як на око виглядала. Вибирай четових і роєвих, коли не знаєш, що хто і чи загалом що-небудь знає. Орієнтувалися по знайомству, фізіономії, а навіть і уборі. Приймали на пробу і на добровільні зголошення.

Зварич несподівано попав також у команданти. Завинили в цім випадку його жовті халявки, що дуже по-військовому били в очі. А опріч цього, польова фляжка і випханий наплечник.

«Сотник», підійшовши до нього і оглянувши докладно, відразу іменував його.

— Ви, товаришу, будете вести в мене другу чету. Як ваше назвисько?

Зварич підступив ближче.

— Маю честь представитися: Петро Зварич, студент.

— Дуже приємно, — відклонився сотник. — Іван Савчишин, директор школи…

— Товаришу сотник, я не знаю тих усіх вправ, — заявив твердо Зварич.

— Нічого! Я спершу покажу командантам, а потім ви переробите зі стрільцями. А загально команду знаєте?

— Знаю тільки те, що при вправах «Січей» потрібно.

— Знаменито! — і він пішов далі вибирати старшин.

Петро досить ніяково почувався в новій ролі. Мав командувати четою, не яких там небудь пожарників, але четою війська, четою Українських січових стрільців. Українську команду знав п’яте через десяте, трохи з годин рахунки в гімназії, трохи з «Січі», бо хотів заснувати її в Бужанах. Міг, щоправда, відмовитись, але жалко чогось було. В моменті, коли говорив зі «сотником», блискавкою передумав усе. Недостачі швидко доповнить і відповість завданню. А яка честь! А які очі будуть у Наталки, коли почує про це. А ще якби побачила!..

І Петро згодився. Функції його, як довідався зараз по збірці, не були знову такі тяжкі, щоб не можна було їх швидко навчитися. Мав списати свою чету, уставити по величині стрільців і робити з ними вправи. Щорання мав здати сотенному командантові звіт зі стану чети: хто хорий, хто спізнився, хто не прийшов. Щодо вправ, які заповів головний командант, то сотенні і четові мали зійтися пополудні на науку, щоби потім других навчати.

З подвір’я виходив нині Петро вдоволений і всміхнений… Четар! Четар! — бриніло йому заєдно в усі, і це одно чарівне слово простувало його стать та підносило голову. Почував невимовну нехіть до свого цивільного одягу.

«Ах, чому ми ще не маємо одностроїв! — думав з жалем. — Як би то чоловік нині виглядав!? А так навіть ніхто не знає, хто я такий».

Минали його австрійські старшини, і він пильно придивлявся, що в котрого на ковнірі. Коли траплявся четар, Петро з приємністю пригадував собі, що він такого самого рангу.

Але недовго мав час роздумувати над своєю теперішньою позицією. На Валах стрінула його найновіша вістка і захопила його увагу.

Вістка має швидкі ноги, а голос сильніший від усіх звірів на світі. Вилетівши звідкись, коли цікава та проворна, забіжить усюди, пролізе найгрубші мури, потрапить у найтайніші заулки, перебреде найбільш непроходимі води. Величезні простори міліонових міст перелетить вона в неймовірно короткому часі, застукає у кожне вікно, перерве найтвердший сон. Що ж казати про таку містину, як Золочів, і про таку вістку, як: «Полонених привели!» П’ять хвиль не минуло від народин тієї вістки, як уже ціле місто гуло про цю незвичайну подію.

— Полонених привели!

— Сотки полонених!

— Тисячу москалів злапали!

Народ розглядався на всі боки, чи не видно де колон полоненого війська. Врешті почав йти в сторону казарми і чим далі, тим більше квапився і більше його було.

Зварич біг туди, куди всі, хоч ніхто, властиво, не знав, де полонені. Останніми днями він мимовільно піддавався настроям, що панували в місті. Проводжали золочівці військо, що йшло на російську границю — проводжав і він; кричали якомусь старшині, що більше світив ґудзиками та шаблею, — кричав і він; співали «Боже, буде покровитель…» — співав і він. Тепер бігли всі дивитись на полонених москалів, він біг теж, хоч, як кажу, ніхто не знав, де можна оглядати тих цікавих людей. Це не були люди п’ять миль звідсіля, із-за російської границі, це були якісь для всіх невидані єства, що зі зброєю в руках йшли на Австрію, били в її військо страшними гарматами, підпалювали села, насилували жінок, відрізували раненим австрійцям язики, носи і вуха, горожан брали на муки, а дітей настромлювали на списи, як куропатву на рожен.

Зварич не дуже довіряв поголоскам про звірства москалів, а бодай брав їх через половину. Та все ж таки те, що він приймав за правду, було вже таке страшне, що він радів безмежно, що врешті-решт удалося хоч трохи тих жорстоких ворогів ослабити, забираючи якусь часть у полон.

По дорозі наткнувся на знакомого старшину з 35-го полку.

— Куди ви так? — спитав старшина.

Зварич не міг духа злапати.

— Ну, кажіть же! — нетерпеливився тамтой. — Може, знов якась неправдива тривога?

Зварич трохи завстидався. Пригадав собі нинішню мандрівку народів, коли на місто грянула вістка, що москалі під Золочевом.

— Я не втікав і тепер не думаю, пане поручнику, — сказав трохи ніби ображено. — Але пустив хтось поголоску, що привели полонених. Біжать другі, піду й я… Подивлюся.

— Полонених?!.. Яких полонених?

— Москалів!

— Ах, правда! — усміхнувся старшина. — Я чисто забув. Так, маєте рацію. Є, є полонені. Там на подвір’ї казарми стоять. Ну, доброго здоров’я, я мушу йти.

Подав Зваричеві руку і подався у свій бік. Зварич трохи остиг у запалі бажання побачити полонених. «Щось той поручник дивно про це говорив, — думав він. — Але, може, це в військових так. Вони загорді, щоби тішитися ледачим».

За той час головна вулиця міста щораз більше збирала, як річка по весняній тучі, збирала народ, що допливав до неї з бічних вуличок і з домів. Усе те бігло, поштуркувалось, переганялось, десь-не-десь перекинувшись добрим словом то лайкою. Знайомі здоровкались на бігу і пропихалися спільними силами та ліктями. Жіноцтво — найцікавіша порода людей — і тут не дало себе змайоризувати. Без огляду на вік, становище й убір, перли вони нестримно вперед, полишаючи далеко позаду сильнішу частину людського роду — чоловіків. Над головами пливучої товпи раз у раз піднімалися парасольки, що, мов бойові прапори наступаючих військ, показували напрям і загрівали до витривалости.

Зварич почув, як його хтось черкнув дротом парасолі по лиці. Відскочив, як опарений:

— Прошу вважати!

— А, пан Зварич! Ви також туди? Я така цікава, така цікава на тих москалів… Що за брус топче мене по ногах! — скрикнула дама, штовхаючи якогось жида, що й собі перся наперед. — Пане Зварич, поможіть мені, бо ще задушать мене тут.

Зваричеві загруз був саме проклін у горлі за дряпання парасолькою, і він