Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

– Душіть нас зразу, коли пішло на те.

– Ведіть усіх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.

– Але чи бачив світ коли таке?

– Не дамо, ні фунта не дамо, годі. Скільки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.

– Товариші селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаєте, в якому стані республіка. Нам треба забезпечити робітничі райони…

– А моя сім’я що буде їсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудів зерна на душу річно.

– Чи ж знаєте ви, що в мене й до Різдва хліба не стане, а мені 60 пудів контактації треба здати? Чим я сім’ю прогодую? Ви мені дасте з міста?

– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтів дають на двір…

І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Ніяка, мабуть, сила не змогла б їх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна річ для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робітник.

Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцію, підказану головою сільради: зважаючи на те, що в селі недород і злидні – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлібозаготівки, а вивезе добровільно хто скільки зможе.

Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв ні РВК, ні ОВК. Ще протокол не дійшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.

Не розумів я їхньої погрози. Мене більше займало становище села.

– Ти знаєш, які жахи чиняться на селі? – явився я з району перед завідувачем школи.

– Що робиться, то видно. А от ми то нічого й не думаємо.

І сповістив, що приїжджав з Київа один добродій, питав дуже про мене; прізвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, і просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Київ у дуже важливій справі.

Узяв я відпустку на три дні й гайда до Київа. Зайшов до Лемішенка – не він. Хто ж би це? Степаненко? Вовківський? Забіг до першого – не був у мене. Відпитав кватиру другого – нема вдома; жінка (незнайома мені) зустріла злякано; тільки й добився, що чоловік виїхав давно і не відомо, коли буде. Почекав два дні й ні з чим назад, бо в школі праця.

А в місті вже накльовувалось. Ясенюк їздив до Одеси й привіз інструкцію про СВУ. Я встиг на перше засідання; було всіх 7 душ. Розглянули інструкцію, зібрались вдруге – намітили тактику й об’єкт діяльности та кого вербувати до організації. А втретє зібратися не довелось…

Події бігли швидким темпом. Село загомоніло, заворушилось. Зачались підриви сходів, бунти на ярмарках, вбивства партійців, комнезамців, групові наскоки на агентів по дорогах; пішла голосна чутка про загін «Сивої Бороди». Виявлялися наявні симптоми контрнаступу з боку села.

Це передбачили пронози-комуністи й запобігли стихійному вибухові. Вдарили на сполох. Закликали до «роботи» вірного свого пса-тілохранителя – ГПУ. Воно з хижою радістю розгорнуло сатанинську акцію.

Полетіли зграї круків-чекістів по районах. Почалась нечувана ще на селі й в історії ловля «контрреволюції». Десятки «злочинців» у кожному селі, хуторі. Переповнені арештарні в міліціях. Безперестанні денні й нічні валки пов’язаних, збитих «контрреволюціонерів» до Допрів, а там набиті всі казні, коридори, льохи… Розстріли, етапи, Сибір, Соловки…

Завмерло село, прибите страхіттями…

Торкнулось це й учительства та інтелігенції. І тут почалось виловлювання «бувших», «підозрілих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знає «непевний елемент».

Що я в числі підозрілих – сумніву не було. Факти останніх тижнів це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зі списку під час виборів до правління Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всіх групових комітетах; не стояло чомусь моє прізвище в списку обраних на зборах вчителів міста 19 засідателів[33] до народнього суду, не зважаючи на те, що по більшості голосів мені належало третє місце; завідуючий агітпропу партійного комітету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши мені, «что ето наше дєло», коли Окружний з’їзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменність»; дивно стало, що мене – секретаря редакційної колегії стінної газети, найактивнішого дописувача враз виключили зі складу редколегії і не приймали моїх дописів…

Мене нервувало, обурювало це ігнорування, явний похід на мою особу.

Відомості про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цілі гурти по 40 – 80 душ селян, підозрілі зиркання на мене знайомих комуністів та «авторитетних» безпартійних – заповідали небезпеку. Завідувач 9-ї школи – партійний недвозначно натякнув про мене на педраді, що «цього загадкового активіста скоро розвінчають». Треба було сподіватися «гостей», чи тікати з міста.

Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навіть в думці не мав будь-яких репресій щодо моєї особи. Проте… гірко помилився.

Вночі на 31 жовтня я схопився від гучного стуку рушницею в двері. Інстинктово відчув, що це ГПУ. Вибігла з другої кімнати перелякана дружина, хотіла щось ховати, але було ніколи та, власне, не було чого, хіба листи приятеля-засланця та пару книжок.

Переборов я в собі несвідомий страх і пішов відчиняти. Ввійшло мовчки двоє озброєних агентів – один рушницею, а другий револьвером – і подали мені наказ ГПУ на «обиск і арест».

Я навіть не здивувався, бо відомо було, що давно вже сидить у Допрі коло 30 вчителів.

Один з агентів пішов до спальні «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.

– Пачему у вас всьо єті украінскіє кнігі?!

– Мій фах українська мова, – відповів я.

Агент скривив губу і став зиркати на стіни, де висіли портрети українських письменників, малюнки національно-українського змісту.

– Да, відно сразу, что ви служілі у Петлюри.

– А може помиляєтесь, – відказую.

– Ну, ето ми увідім! – процідив чекіст і став швидко переглядати та відкидати вбік книжки, перекинув постіль, перерив у шафі, став глядіти за портретами; одного з них скинув і розбив досить цінну скляну оправу.

По двох годинах «роботи» в кватирі став рейвах цілковитий. Жадібним «ловцям» нічого особливого не вдалось «сцапать». Написали акт, забрали скриньку з паперами, 200 карб. грошей, кілька книжок і наказали мені йти з ними.

Вийшов я спокійний. Хотів заговорити, але агенти йшли понуро мовчки.

Коло 4 години вартовий ГПУ провів мене до арештантської казні. Надзвичайно підбадьорився я, побачивши перед собою зігнуту на стільці постать засмученого завідувача школи Гавриленка.

Він теж зрадів. Стали розгадувати, що воно означає, і очікували ще когось з нашого кола, але їх приводили на другий, третій дні.

Наше товариство в низенькій кімнатці складалося з 21 душ: 8 «шкідників» з фінансового відділу, що своїм «антиклясовим» правуванням підірвали бюджет округи (попросту сказавши, невміло крали); 9 селян з Кальниболота, що відмовилися взяти податкові листи, бо таких сум,