Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

була не тим конфліктом, на який розраховували габсбурзькі генерали. Вони думали, що можуть завдавати швидких ударів і контролювати їх політичні наслідки. Також вони передбачали, що приборкання Сербії займе не більше, ніж декілька днів. Та габсбурзький наступ зазнав невдачі. Загартовані у двох балканських війнах сербські війська під командуванням розумних генералів розгорнули вперту оборону і 19 серпня завдали габсбурзьким силам поразки у битві при Цері. Напавши на Сербію, невеличку державу на південь від своїх земель, Габсбурзька монархія мусила воювати з Росією, величезною імперією на північному сході. Частини габсбурзьких військ минали одна одну на залізниці, рухаючись хто з сербського фронту на російський, хто з російського на сербський. Не допомагало й те, що Росія володіла мобілізаційним розкладом та воєнними планами Габсбурґів завдяки зраді полковника Редля, який торгував ними заради грошей, потрібних на утримання чоловічого гарему. Декларована воєнна мета монархії, яка полягала у перемозі над Сербією, вислизнула їй з рук.

Для певних не обділених уявою людей у Габсбурзькій монархії як південний, так і східний фронти обіцяли розв’язання національних питань. Перемога над Сербією дозволила б монархії розширитися на південь, охопивши південних слов’ян на Балканах і дозволивши їм провадити своє національне життя спільно, але під опікою Габсбурґів. Перемога над Росією давала змогу розширитися на північний схід, відтак розв’язавши питання українське та польське. Якби Габсбургам вдалося перехопити достатньо земель від Росії, то можна було б створити нові польські та українські коронні землі, які задовольнили б національні претензії обох народів. Польсько-українським конфліктам у Габсбурзькій монархії покладе край перемога над Росією: у цьому й українців, і поляків запевняв австрійський прем’єр-міністр[85].

Українські та польські політики, призвичаєні до здушених сварок через єдину провінцію Галичину, почули, що скоро їм доведеться ділити землі, відібрані від Росії. Такій перспективі не бракувало привабливости, до того ж її підтримувала політика. Габсбурзька монархія дозволила формування та вишкіл польської військової організації, яку у серпні 1914 року перевела на фондування і перейменувала на Польські Легіони. З ініціативи утвореної того ж місяця Української Національної Ради набрано також Український Легіон. Подібно до Польського Легіону, Український Легіон слугував політичній меті. Ці частини мали продемонструвати підданцям Габсбурґів, що цісар переймається своїми народами, а підданцям Російської імперії — що від габсбурзьких збройних сил варто чекати національного визволення.

Але така національна політика вимагала військових перемог, здобути які у перші тижні війни не вдалося. Поки габсбурзькі війська затримувалися у Сербії, росіяни зайняли Галичину. Перелякані габсбурзькі солдати вдалися до негайних судів і страт українських цивільних, яких підозрювали в нелояльності. У цій ситуації Габсбурги полишили думати про розв’язання національних питань. Нагально постала необхідність зупинити наступ росіян. Габсбурзька монархія була змушена битися з чисельнішими російськими силами на східному фронті саме в той час, коли основні сили німецького війська захопили Францію. Габсбурзьких генералів дратував позірний брак німецької підтримки. Та першу велику перемогу здобули саме німці, а не Габсбурги. Генерали Еріх Людендорф та Пауль фон Гінденбурґ, поставлені на чолі Восьмої німецької армії, присвоїли собі заслугу перемоги над Другою російською армією під Танненбергом. Хоча вони мали невеликий стосунок (чи й геть жодного) до планів битви, складених до їх вступу на посаду, Людендорф та Гінденбург стали національними героями Німеччини, і кривава відсіч Габсбурґів протягом перших тижнів війни відійшла в забуття[86].

Однак на заході німцям не вдалося добитися такої ж вирішальної перемоги. Рівно ж як Габсбурзька монархія розраховувала на те, що швидко усуне з війни Сербію, Німеччина сподівалася розбити Францію. Та у вересні 1914 року німецькі сили зазнали рішучої поразки у битві на Марні. Не вдалося виконати і плановані швидкі запобіжні удари. Німеччина та Габсбурзька монархія були приречені на тривалу війні, зусібіч оточені ворогами та ізольовані через британську морську блокаду. Модерний габсбурзький флот застряг у Адріатичному морі. Британський Королівський флот був надзвичайно сильним, а французькі союзники Лондона мали власний Середземноморський флот. Такий флот мала й Італія, яка наступного року зреклася союзу з Габсбургами й оголосила їм війну. Тим часом постійну армію монархії у перші місяці війни розбили росіяни та серби. До Різдва 1914 року вісімдесят два відсотки початкового складу піхоти Габсбурзьких збройних сил були жертвами війни. Близько мільйона осіб загинули, зазнали поранень чи захворіли. Надалі довелося воювати з допомогою сил запасу, цивільних та офіцерів, які ледве закінчували свій вишкіл[87].

Одним із таких офіцерів був юний ерцгерцог Вільгельм. Восени 1914 року він розпочав свій другий і останній рік навчання у військовій академії. Пізніше Вільгельм згадував, що його однокурсники висловлювали ентузіазм із приводу початку війни; він цього ентузіазму не поділяв. Його найближчий друг із часів навчання в академії загинув у бою. Утім, було зрозуміло, що Вільгельм вирушить у поле, щойно закінчить навчання наступної весни. Таємний звіт з останнього семестру навчання описував його як людину, що «виказує при кожній нагоді намір брати ініціативу як солдат і офіцер». Саме такими були очікування його родини. У двадцять років, досягши, за габсбурзькими мірками, повноліття, Вільгельм став кавалером Ордену Золотого Руна і депутатом верхньої палати парламенту. Тепер він був чоловіком і в часі війни мав поводитися відповідно[88].

Служити на війні було долею габсбурзьких ерцгерцогів. Вільгельмів батько Штефан, якого 1911 року, попри відхід від дійсної військової служби, піднято до рангу адмірала, отримав під свою опіку поранених цілої монархії. (Марія-Терезія допомагала чоловікові, «incognito» працюючи сестрою у шпиталях). Один із Вільгельмових дядьків, ерцгерцог Фрідріх, був головнокомандувачем габсбурзьких збройних сил. Інший, ерцерцог Ойген, командував габсбурзькими військами на Балканах, а потім в Італії. Брат Вільгельма Альбрехт служив в артилерії — спочатку на російському, а згодом на італійському фронті, й піднявся до рангу полковника. Інший його брат, Лео, також закінчував навчання у військовій академії. Вільгельм та Лео закінчили навчання 15 березня 1915 року[89].

У чині другого лейтенанта Вільгельм попрохав і отримав командування над ротою у складі переважно українського полку. Він приєднався до своєї частини 12 червня 1915 року і розгорнув серед солдатів політичну діяльність. Він попросив їх звертатися до нього на українське ім’я «Василь». Зі своїми вояками він розмовляв українською. Під формою офіцера почав носити українську вишиванку. Її оздоблений комір, що прилягав йому до шиї, посилав зрозумілий кожному українцеві — хоч і бентежний для всіх інших — сигнал. Своїм солдатам Вільгельм роздав жовто-блакитні стрічки, стрічки українських кольорів. Не дивно, що польські офіцери та польська