Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

його великі руки, руки людини, яка легко може когось задушити. Він вів далі, але в його голосі з’явилися нотки докору, коли він описував, як стан Тельми погіршився з тих пір, коли вона почала проходити в мене курс терапії. Коли я це почув, я спробував якось виправдатися і наголосив, що тривала депресія — це завжди так само важко для родини, як і для пацієнта. Ігноруючи мої аргументи, він відповів, що Тельма завжди була хорошою дружиною і що, можливо, він дещо сам загострив проблему, оскільки часто бував у відрядженнях і багато подорожував у робочих справах. Нарешті, коли я повідомив йому, що Тельма вирішила відмовитися від терапії, він, здавалося, відчув полегшення і був задоволений: сказав, що сам спонукав її до цього уже кілька тижнів.

Після того як Гаррі вийшов з мого офісу, я падав від утоми, був приголомшений і злий. О Боже, що за парочка! Заберіть їх від мене! Яка іронія. Старий дурень хоче, щоб його «колишня Тельма повернулася». Невже він був такий «відсутній», що навіть не помітив, що він ніколи не мав колишньої Тельми? Та Тельма ніколи не була вдома: останні вісім років дев’яносто відсотків свого часу вона фантазувала про кохання, якого в неї не було. Гаррі не менше за Тельму жив життям, сповненим ілюзій. Сервантес запитував: «Чому б ви надали перевагу: мудрому божевіллю чи божевільній розсудливості?» Було очевидно, який вибір робили Гаррі та Тельма!

Але я собі знайшов невеличку розраду в тому, що почав звинувачувати Тельму та Гаррі й оплакувати слабкість людського духу — примара не може вижити без ілюзій, без магії, нездійсненної мрії або життєво необхідної брехні. Час подивитися правді в очі: я зіпсував цю незвичну справу і не міг перекладати за це провину на пацієнтку, її чоловіка чи якісь інші обставини.

Наступні кілька днів я звинувачував сам себе і хвилювався за Тельму. Більш за все я переживав через можливість самогубства і в той же час заспокоював себе думками, що її злість відкрита та спрямована на зовнішні подразники, отож навряд чи вона собі щось заподіє.

Щоб подолати самообвинувачення, я спробував переконати себе, що використовував правильні терапевтичні методи. Тельма була у вкрай складному стані, коли консультувалася у мене, і щось треба було вдіяти. Хоча вона й була в поганому стані зараз, їй було не гірше, ніж тоді, коли ми тільки починали. Хтозна, можливо, їй краще, можливо, мені вдалося звільнити її від марних сподівань і вона просто потребує часу, щоб зализати свої рани на самоті, перед тим як продовжити терапію? Я використовував більш консервативні підходи протягом чотирьох місяців і перейшов до більш радикального втручання, коли було очевидно, що нічого не допомагає.

Але це був самообман. Я знав, що в мене поважна причина, щоб почуватися винним. Я знову мусив придушити величезну віру в те, що можу вилікувати будь-кого. Керуючись своєю зарозумілістю та цікавістю, я проігнорував те, що Тельма — пацієнтка з двадцятирічним стажем — була поганим кандидатом для психотерапії, і я допустив прояву її болісних внутрішніх конфліктів, що не дуже схоже було на мій успіх як лікаря. Я позбавив її захисних реакцій і не збудував нічого на їхньому місці.

Можливо, Тельма мала рацію, захищаючи себе від мене із цієї точки зору. Можливо, вона також була права, коли казала, що «зайва дещиця терапії просто вб’є пацієнтку!» Урешті, я заслуговував на критику Тельми й Гаррі. Я також осоромився як фахівець. Описуючи її випадок на науковій конференції за кілька тижнів до того, я викликав значний інтерес у публіки. Я зіщулився зі страху, уявивши, як мої колеги та студенти будуть мене запитувати наступного разу: «Що ж там було далі? Розкажіть нам детальніше».

Як я й очікував, Тельма не прийшла за три тижні. Я зателефонував їй і мав коротку, але дуже цікаву розмову. Хоча вона й була непохитна і підтвердила свої наміри не лікуватися далі, я відчув менше злості в її голосі. Так, вона відмовилася добровільно від терапії, але я зрозумів, що вона більше її не потребує: їй було значно краще, очевидно набагато краще, ніж три тижні тому! Учорашнє побачення з Метью, промовила вона ніби між іншим, значно їй допомогло!

— Що? Метью? Як це сталося? — запитав я.

— О, я мала з ним чудову розмову вчора за кавою. Ми погодилися зустрічатися щомісяця.

Мені було дуже цікаво, і я почав розпитувати її детальніше. Спочатку вона відповідала так, ніби дражнила мене («Я ж казала вам, це все, що мені потрібно»). Відтак просто пояснила, що я більше не маю права ставити їй особисті запитання. Тоді я зрозумів, що більше нічого від неї не довідаюся, і попрощався. Наостанок я промовив загальноприйняті ввічливі фрази: я завжди до її послуг як психотерапевт, щойно вона змінить свою думку. Але Тельма, швидше за все, надалі не потребувала лікування, і я більше не отримував від неї новин.

Через шість місяців експерти нашої дослідницької групи провели інтерв’ю з Тельмою і ще раз переглянули та дещо змінили набір тестів для психологічного дослідження. Коли остаточний звіт був готовий і потрапив мені до рук, я відразу перейшов до висновків щодо справи Тельми Гільтон. Отже, Т. Г. — сімдесятирічна одружена біла жінка, у якої, в результаті п’ятимісячного курсу один раз на тиждень, значно покращився стан. Фактично з двадцяти восьми суб’єктів, які залучалися до геріатричного дослідження, вона показала найбільш позитивний результат.

Вона і справді стала менше пригнічена. Її схильність до самогубства, особливо висока на початку, зменшилася до того рівня, коли Тельму Гільтон уже можна не зараховувати до групи ризику. Самооцінка підвищилася, а також були очевидні покращення за кількома іншими критеріями: тривожність, іпохондрія, психотизм та схильність до одержимості.

Дослідницька група не повністю визначила, яка саме терапія спричинила такі вражаючі результати, оскільки пацієнтка досі вкрай потайлива та не пояснює деталей терапії. Але успішні результати з’явилися завдяки тому, що психотерапевт належним чином застосував практичний підхід та симптоматичне лікування пацієнтки, щоб полегшити її стан, а не займався глибоким аналізом чи зміною особистості. На додачу він ефективно використав системний підхід та долучив до процесу лікування і чоловіка пацієнтки, і її давнього друга (з яким вона довго не підтримувала стосунки).

Хитромудро, правда? Як би там не було, певною мірою я заспокоївся.

Якби зґвалтування не забороняли…

— Ваш пацієнт — тупий нікчема, і я сказала йому про це просто в вічі під час групової терапії — саме так і сказала.

Сара, молода лікарка-ординатор психіатричного відділення, зробила паузу і пильно подивилася на мене, очікуючи на критику.

Очевидно, що трапилася ще якась неординарна подія, адже не щодня твій інтерн