Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

Ота бабуся, як там її звати, не запам'ятала часом номера автомобіля? Можливо, це взагалі був не військовий автомобіль — просто зелений. І ще однеї Вона справді вдягла своє найкраще вбрання?

— Він не мав дашка, отже, це міг бути військовий автомобіль. Джип абощо. Сукню вдягла чорну! Хіба я знаю, чи найкращу. А ще — капелюшок...

Він не дозволив мені навіть закінчити. Зробив жест рукою, аби я помовчала. Звідкись приніс маленького дитячого стільця і зручно вмостився біля моїх ніг. Я бачила по ньому, що він щось надумав, щось таке, що заспокоїло його, бо обличчя в нього одразу стало прояснене, світле.

— А тепер послухай і скажи сама, чи е в цьому логіка! Ми знаємо один єдиний факт: хтось прийшов, невідомо хто, посадив мабабусю до зеленого автомобіля і повіз невідомо куди. Слухай уважно! Коли б отой хтось відвіз мабабусю справді силоміць, чи мала б вона час одягнути свою найкращу сукню, туфлі, взяти сумочку, а до всього ще й надіти на голову капелюшок? Він забрав би її так, як вона стояла: у пантофлях, у халаті, хіба не так? І друга можливість. То міг бути взагалі не той чоловік, котрий відвідав вас у січні, а просто знайомий, про якого ти нічого не знаєш і який також за збігом обставин солдат або офіцер. Знаєш, я думаю, ми вчинимо найкраще, коли любесенько підемо назад і терпляче зачекаємо, поки твоя мабабуся сама повернеться.

Він одсунув стільця й підвівся. Усміхаючись, подав мені руку. Чи взагалі таке можливе, що кілька хвилин тому я ще рюмсала, мов не сповна розуму?

— Вона напевне повернеться, в цьому я не маю сумніву,— сказав Мартін і на доказ, що він серйозно так думає, узяв у мене з рук носовичка й витер ним мої останні сльози.

Святий Боже, аби Мартін мав рацію! Коли б іще тільки увірувати, що на небі справді е Бог, який лише чекає нагоди, аби виконати мої бажання, і було б чудово!

Хай йому біс із моїм характером! Як це можливо, що надія, яку подав мені Мартін, вивітрилася з мене вже за найближчим рогом і моє бідне сердце знову почали гризти сумніви? Я, напевно, мала такий похмурий вигляд, як Алібаба та сорок розбійників, тож не дивно, що й Мартінові було не до розмов.

Коли ми нарешті дісталися до нашого будинку пенсіонерів, я збігала нагору подивитися, чи, бува, не прийшла мабабуся. Але кімната була порожня, виповнена моторошною тишею. І я повернулася до Мартіна. Він ні про що не розпитував.

Я сіла на бордюр — нехай усі думають, що хочуть, однак не встану, хіба що мене про це попросить сама мабабуся.

Час тягнувся неймовірно поволі. Я дивилась на землю і в думці повторювала: це найстрашніший день у моєму житті! Я справді так думала. Нічого страшнішого, ніж оця непевність, уже не могло статися, коли б навіть я жила ще триста років.

Потім — усе це тривало вже віки — я відчула на плечі чиюсь руку. Я підвела голову й почула гуркіт мотора. З останніх сил я притримала своє серце, яке вже от-от мало вискочити з грудей. Наближався автомобіль, зелений військовий автомобіль. У ньому поряд із примарою, образ якої я носила в своїй пам'яті від того дня, коли з допомогою кусючого перцю я викликала в мабабусі, найсильніший астматичний приступ, сяючи від задоволення, височіла вона! Моя втрачена, оплакана, єдина мабабуся!

Я не спромоглася навіть на слово! Не спромоглася навіть на те, щоб підвестися і на своїх тремтливих ногах доплентати до тротуару! Я сиділа на бордюрі, мов стомлений подорожній, і, розкривши рота, дивилася на мабабусю. Чи взагалі це була вона? Чогось я й досі не розуміла. Офіцер вискочив з автомобіля, відчинив дверцята і простяг руку.

І тоді я підхопилася. Трьома плавними стрибками, як антилопа, пролетіла в повітрі, судорожно зависла на простягнутій руці приголомшеного офіцера і застережливо прокричала:

— Не смійте й пальцем торкати її, бо почну кричати!

Він навіть не ворухнувся, але мав такий вигляд, ніби нічого подібного у цьому столітті не намірявся робити. І все-таки! Я почувалася сильною й безстрашною, як месник Зорро, і з моєї уваги зовсім випало, що незнайомий цього разу взагалі не має в руці пістолета і що мабабусі, власне, ніщо не загрожує. Раптом я усвідомила, що, наче в екстазі, й досі вишу на руці у скам'янілого офіцера, злякано витріщивши очі на мабабусю, брови якої зійшлися, утворивши загрозливу риску.

— Це вона, пане Горічко,— з посмішкою звернулася мабабуся до незнайомого, тоді граціозно сперлася на його вільний лікоть і додала:

— Як бачите, вона трохи запальна, але в усьому іншому терпіти її можна. Шімонко, швиденько плигай униз і привітайся з дядьком.

Я сплигнула. Простягла руку, холодну, мов щупальці восьминога. Мабабуся вже не звертала на мене уваги. Спершись на лікоть пана Горічки, вона воркувала про те, що її, ох, понад міру частували, тож тепер, ох, у неї геть обважніли ноги.

— Цьому легко зарадить,— засміявся пан Горічка й обережно зняв зі свого ліктя мабабусину руку. Потім він поплював у долоні, безшабашно вигукнув "раз-два" і, схопивши мабабусю на руки, спритно помчан сходами нагору. Це доконало мене! Я йшла за ними, мов засуджений на ешафот, сушила собі голову нал тим, як незбагненно перемінилася мабабуся, тим часом вона, прихилившись до широких грудей пана Горічки, вдавано просила про милість божу і сяяла, наче зірка. Я дивилась на них — і раптом у думці в мене сяйнула жахлива підозра! Що, як незнайомий мабабусю просто чимось задурманив? Але тут-таки я відкинула цей рафінований підступ пана Горічки, бо, придивившись, збагнула, що мабабуся зовсім не мала вигляду задурманеної. Якраз навпаки! Вона мала такий вигляд, ніби незнайомий пан Горічка звозив її до салону краси, і це він міг зробити справді лише силою! Здавалось, мабабуся помолоділа щонайменше на двадцять років, і мене б не дуже здивувало, коли б я побачила, що з її беззубих ясен починають рости треті зубиі

Тим часом у кімнаті відбувалася прощальна вечірка. Пан Горічка, з блискучими краплинками поту на чолі, переконував мабабусю, що до смерті буде їй зобов'язаний і ніколи собі не вибачить, як поводився з нею "тоді".

— Вже ніколи ви не відкараскаетеся від мене, пані Студенкова. Я забігатиму до вас і з малюком, тільки-но будемо десь неподалік.

Розчулена мабабуся від хвилювання закліпала очима, подивилася на свої долоні й мовила:

— Ну, скажу вам, мій дорогий, давно вже ніхто мене так не радував! Думаю, навіть помирати мені буде легше, коли про вас згадаю!

Ой-ой-ой! Отакі діла! Мабабуся на старість закохалася! Мені стало чомусь на диво весело.

— То що, мабі, коли буде весілля? — запитала я, тільки-но пан Горічка, "страх, який височезний", грюкнув за собою дверима. Між нами — давно було пора! Мабабуся аж тремтіла від стримуваного сміху. Нарешті вона не витримала, її клекотавий регіт вирвався мені назустріч. Ображена, я хотіла щось заперечити, але мабабуся притягла мене до себе на ліжко і, захлинаючись од сміху, повторювала:

— Люба моя, яке весілля? Яке? Дитинка знайшлася, а мене, бабу стару, покликали на хрестини! Скажеш таке! Мене геть ноги не тримали, коли він увійшов, а тебе ніде немає! Він до мене,— а я вже бачу себе в труні! Такий чоловік! Милий! І добрий! А той хлопчик, ти б його тільки побачила! Йому тільки тиждень, а вже отакий! Як буханець. Я нічого не забула! Ти б мене побачила. Тільки-но я схопила його, руки мої ожили! Скільки тих дітей я тримала в руках, цього вже ніхто не порахує. Коли я тільки подумаю, як він мене тоді... мовляв, я мушу, мушу! А тепер від радості мало не збожеволів. Скажу тобі: 'не було б нас і кусючого перцю — сьогодні він не мав би сина! Справді так,— підсумувала мабабуся і, мрійно зітхнувши, сперлася на подушку.

Ну, минула не одна хвилина, поки я дала всьому лад у голові й повторила все по порядку від початку й до кінця: перший візит тоді ще незнайомого пана Горічки до нашої кімнати, я — під ліжком у лихоманці, а він — перед мабабусею з наставленим пістолетом. Власне, і в ту хвилину я зрозуміла цілком ясно, про що її тоді просив пан Горічка. Мені не соромно признатися, що іще й тепер від жаху у мене потемніло в очах. Чудовий пан Горічка, нічого не скажеші Тільки я б йому так легко не вибачила! Нізащо! Бо якщо подумати, він підмовляв мабабусю на оту найстрашнішу річ у світі. Обурення клекотало в мені, як вода у сифоні. Втім, хоч я і лаялася в думці, мене втішало те, що все добре скінчилося і що в пана Горічки син народився. Я поглянула на мабабусю. Вона справді така маленька й до болю беззахисна, чи так мені лише здається? її повіки були тонесенькі, аж світилися, та коли вона посміхнулась і розплющила очі,— вже зовсім не здавалася старою. Я відчувала, як щось міцно стискає мені горло. Мабабуся підняла руку, відгорнула мені волосся з чола і сказала:

— А жениха свого ти де покинула, га? Біжи до нього, він уже, мабуть, занудився!

Я побігла, але не одразу. Спершу я домоглася від мабабусі урочистої обіцянки, що вона вже ніколи нікуди не піде, не попередивши мене. Я хотіла знати це напевно. Бо людина ніколи не має певності, а без мабабусі цей світ для мене ще й досі надто складний, я не вміла в ньому зорієнтуватися. Вона пообіцяла й нетерпляче підганяла йти гуляти. Вона напевно заснула, тільки-но я зачинила за собою двері.

Я летіла вниз, мов на крилах, навіть не намагалася вдавати, що мені байдуже, чи застану я на вулиці Мартіна чи ні. Та й навіщо? Однаково настане день, коли я змушена буду глянути правді в очі, як пишеться в романах, бо "серце знає, кого кохає"! Побачимо, почекаємо, переконаємось! Не буду ж я плекати в душі своїй феодалізм і поневолювати власне серце, таке мені навіть на думку не спаде! Втім, ніхто мені не може заборонити бачити його час від часу.

Мартіна я знайшла у дворі: він походжав по чітко визначеному безлюдному острівцю (три кроки ліворуч, три праворуч), навмисне не дивлячись у бік сходів. Це мене цілком задовольняло. Я принаймні мала час зробити лисячий вираз обличчя й непомітно підкрастися йому за спину. Він одразу не обернувся. Притримав мої руки на очах і задекламував: "А руки твої, мов два лебеді..." Та коли він обернувся до мене, обличчя в нього було серйозне.

— Все гаразд?

— Геть усе! Мабабуся не закохалася, вона трошечки випила, бо в пана Горічки народився син. І послала мене до тебе, аби ти, мовляв, тут не занудився, Тож я прийшла попрощатися.