Муракамі Харукі - Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі

Так, ніби споглядала з пагорба долину після повені. Потім незвичним голосом — чи то зітхнувши, чи то пирхнувши — промовила:

— До речі, я не могла б отримати від вас візитну картку? Цілком офіційно. Якщо взяти до уваги, що я довірила вам дівчинку.

— Цілком офіційно… — промимрив я, вийнявши з гаманця візитну картку і простягнувши їй. Що-що, а візитка в мене завжди знайдеться. Що їх треба мати при собі — це мені радила ціла дюжина знайомих. Вона розглядала візитну картку уважно — так, наче тримала в руці якусь ганчірку.

— До речі, а як тебе звати? — спитав я.

— Скажу наступного разу, — відповіла вона. І середнім пальцем торкнулася оправи окулярів. — Якщо зустрінемося.

— Обов'язково зустрінемося! — сказав я.

На її устах забриніла легка усмішка — слабка, як світло місяця-молодика.

Через десять хвилин дівчинка з боєм спустилися у фойє. Бой тягнув величезну валізу. Настільки велику, що в ній помістилася б німецька вівчарка на повний зріст. Ясна річ, залишати тринадцятирічну дівчину-підлітка саму з таким багажем було б немилосердно. Сьогодні на ній був спортивний джемпер з написом "TALKING HEADS", вузенькі джинси, шкіряні черевики, а зверху досить дорога хутряна накидка. Як і минулого разу, вона світилася невловимо чистою красою. Настільки невловимою, що могла розтанути в будь-яку мить і викликала в кожного, хто на неї дивився, відчуття нетривкості. Напевне, через свою надмірну невловимість. "Talking Heads"… "Балакучі голови"… Непогана назва для рок-гурту. Зовсім як у Керуака[13]: "Поряд зі мною дудлила пиво балакуча голова. Мені страх як хотілося справити малу нужду. "Таки піду справляти малу нужду!" — сказав я балакучій голові".

Незабутній Керуак. Що ж він зараз робить?

Дівчина-підліток глянула на мене. Однак цього разу без усмішки. Дивилася, насупивши брови, а потім перевела погляд на мою знайому в окулярах.

— Все буде гаразд. Бо це — хороша людина, — сказала їй моя знайома.

— Краща, ніж з вигляду здаюся, — додав я.

Дівчина-підліток знову глянула на мене. І кілька разів кивнула — мовляв, нічого не вдієш. І ніби казала: "Та хіба я маю з чого вибирати?" А тому я відчув, ніби вчинив щодо неї щось страшно непоправне. Повівся з нею, як дядько Скрудж[14].

Дядько Скрудж…

— Ти не турбуйся, все буде гаразд! — переконувала моя знайома. — Цей дядечко любить жартувати, вигадувати різні цікаві історії і ввічливо обходиться з дівчатами. До того ж, він — друг моєї старшої сестри. Отож будь спокійна!

— Дядечко?… — повторив я ошелешено. — Ніякий я не дядечко! Мені всього тридцять чотири. Не хочу бути дядечком!

Однак мене ніхто не слухав. Моя знайома взяла дівчину-підлітка за руку й притьмом повела до лімузина, що стояв перед входом до готелю. Бой уже завантажував валізу в багажник. Із сумкою в руці я пішов услід за ними. "Дядечко! — подумав я. — Здуріти можна".

У лімузин, що відправлявся до аеропорту, сіло тільки нас двоє — я і дівчина-підліток. Погода видалася препогана. До самого аеропорту всюди, куди не глянь, видніли тільки сніг і лід. Як на північному полюсі.

— Слухай, а як тебе звати? — спитав я дівчину.

Вона пильно глянула на мене. І ледь-ледь похитала головою — мовляв, чого ще захотів. Потім, ніби чогось шукаючи, повільно обвела поглядом навколишній краєвид. Усюди лежав сніг.

— Юкі,[15] — нарешті сказала вона.

— Юкі?

— Так мене звуть, — пояснила вона. — Таке ім'я. Юкі.

Після цих слів вона вийняла з кишені плеєр і занурилася у свій особистий світ музики. До самого аеропорту більше ні разу на мене не глянула.

"Дивина та й годі!" — подумав я. Як пізніше я дізнався, Юкі — її справжнє ім'я. Однак тоді мені здалося, що вона назвала навмання перше-ліпше слово, яке навернулося їй на язик. А тому образився. Час від часу вона добувала з кишені жувальну гумку і сама жувала. Мене не пригощала ні разу. Не те щоб я хотів гумки, але принаймні з ввічливості могла б запропонувати. Через подібні дрібниці я відчув себе страшенно жалюгідним стариганем. Оскільки зарадити цьому я вже не міг, то занурився у сидіння і заплющив очі. І тоді згадав своє далеке минуле, коли мені було стільки років, як моїй супутниці зараз. Я також збирав платівки рок-музики. Сінґли на сорок п'ять обертів. "Hit the Road, Jack" Рея Чарльза, "Travelin' Мап" Рікі Нельсона, "Аll Аlопе Аm І" Бренда Лі — всього десь штук сто. Слухав їх щодня з такою наполегливістю, що слова вивчив напам'ять. Я спробував прокрутити в голові слова "Travelin' Мап". І сам собі не повірив — усі пригадалися. Слова безглузді, та як почав співати, всі сплили в голові. От що означає молода пам'ять! Тоді навіть нісенітниця запам'ятовується на все життя.

And the China doll

down in old Hongkong

waits for my return.[16]

Серед пісень гурту "Talking Heads" чогось такого напевне не знайдеться. Часи змінюються. Times are changing… [17]

* * *

Залишивши Юкі в залі очікування, я пішов викупити квитки. Розплатився за два квитки з моєї кредитної картки, маючи на думці, що пізніше розрахуємося. До посадки в літак залишилася ще ціла година, але чергова попередила, що рейс, мабуть, відкладуть на пізніше. "Стежте за оголошеннями, — сказала вона. — Поки що видимість дуже погана".

— А погода поліпшиться? — спитав я.

— За прогнозом поліпшиться, але невідомо коли, — втомленим голосом відповіла чергова. Ще б пак! Напевне, будь-хто втомився б, коли б йому довелося повторювати одне й те ж двісті разів.

Я повернувся до Юкі й повідомив, що снігопад не припиняється, а тому рейс, можливо, відкладуть. Вона зиркнула на мене з таким виглядом, ніби хотіла сказати: "Так-так". Але нічого не сказала.

— Поки ще неясно, як усе складеться, а тому багажу не здаваймо. Бо як здамо, то з отриманням його назад намучимося, — запропонував я.

"Як хочете" — було написано на її обличчі. Однак вона мовчала.

— Якийсь час доведеться тут почекати. Не дуже цікаве місце, але… — сказав я. — До речі, ти обідала?

Вона кивнула.

— Може, хоч зайдемо в кафетерій? Попити чогось не хочеш? Кави, какао, чаю, соку — будь-чого? — запитав я.

"Та не знаю" — вимальовувалося на її обличчі. Вона володіла багатим набором виразів обличчя.

— Ходімо, — сказав я, підвівшись з місця. І, штовхаючи поперед себе валізу, попрямував з Юкі до кафетерію. Усередині було людно. Видно, всі рейси затримувалися, і пасажири мали виснажений вигляд. Опинившись серед такого людського гамору, замість обіду я попросив кави із сандвічем, а Юкі — какао.

— Слухай, а скільки днів ти прожила в тому готелі? — запитав я.

— Десять, — відповіла вона після короткого роздуму.

— А мати коли поїхала?

Якусь хвилю вона поглядала на сніг за вікном. Потім відповіла:

— Три дні тому.

Наша розмова скидалася на урок з початкового курсу розмовної англійської мови.

— А що, у школі постійно літні канікули?

— Я до школи не ходжу. Постійно. А тому не приставайте! — відповіла вона. І, вийнявши з кишені плеєр, начепила навушники.

Я допив каву, почитав газету. Останнім часом я чомусь викликаю у дівчат тільки роздратування. Цікаво, чого це? Не щастить чи, може, причина набагато глибша?

"Напевне, просто не щастить", — дійшов я висновку. І, дочитавши газету, добув із сумки серійне видання "Крик і шал" Фолкнера й взявся читати. Зміст романів Вільяма Фолкнера, а також Філіпа Діка, стає мені особливо зрозумілим, коли я відчуваю, що не витримують нерви. Лише тоді, й ніколи більше, я обов'язково читаю твори когось з них… Тим часом Юкі сходила в туалет і замінила батарейки у плеєрі. Десь півгодини після того пролунало оголошення про те, що в очікуванні доброї погоди рейс до аеропорту Ханеда відкладається на чотири години. Я зітхнув. "От тобі й на! — подумав я. — Невже доведеться ждати ще чотири години?".

Зрештою, нічого не вдієш. Мене ж на самому початку попереджували. "Подумаю про найближчі години в позитивному ключі", — вирішив я. Power of positive thinking… [18] Після п'яти хвилин такого позитивного мислення в моїй голові зблиснула одна невелика ідея. Вдала чи невдала — невідомо, але все-таки це набагато краще, ніж бездумно гаяти час у галасливому закуреному приміщенні. Я велів Юкі трохи почекати, а сам пішов до конторки з написом "Оренда автомобілів". І попросив у них автомашину. Жінка за конторкою швидко оформила документ на "короллу-спрінтер" із стереомагнітофоном. Мене довезли на мікроавтобусі до стоянки і вручили ключі. Від аеропорту до стоянки було хвилин десять їзди. "Королла" виявилася білого кольору, з новісінькими зимовими шинами. Я сів в автомобіль і повернувся в аеропорт. Зайшов у кафетерій і сказав Юкі:

— Прокатаймося за цих чотири години по тутешніх околицях, гаразд?

— Але ж надворі сніг падає… Яке там катання, коли нічого не видно? — промовила вона здивовано. — А, крім того, власне, куди ви збираєтеся їхати?

— Нікуди не збираюся. Просто сядемо в автомобіль і прокатаємося, от і все, — відповів я. — Зможемо послухати музику на всю потужність. Ти ж любиш музику, хіба ні? Наслухаєшся донесхочу. Бо як слухатимеш тільки плеєр — вуха зіпсуєш.

Вона хитнула головою — мовляв, сумніваюсь. Однак коли я сказав: "Ходімо!" і підвівся зі стільця, вона встала й пішла за мною.

Я запхав її валізу у багажник і крізь снігову завісу Повільно рушив автомобілем по дорозі куди очі дивляться. Юкі добула із сумки касету, вставила в магнітофон і натиснула на кнопку. Девід Бові заспівав "China Girl". Йому на зміну прийшли: Філ Колінз, гурт "Starship", Томас Долбі, Том Петті й гурт "Heartbreakers", Хол й Оутс, гурт "Thompson Twins", Іґі Поп, гурт "Bananarama". Всуціль касету заповнювала музика, яку звичайно слухають підлітки. Потім гурт "Rolling Stones" завів пісню "Goin' tо а Gо-Gо".

— О, цю мелодію я знаю! — сказав я. — Колись її співав гурт "Miracles". Смоукі Робінзон і "Miracles". Мені тоді було років п'ятнадцять-шістнадцять.

— Еге, — прогугнявила вона без ніякого зацікавлення.

— Goin' tо а Gо-Gо! — підхопив я пісню.

Після того Пол Маккартні та Майкл Джексон завели "Say, Say, Say". Автомашин на дорозі зустрічалося мало. Можна сказати, що їх майже не було. Двірники — шур, шур, шур! — ледве встигали стирати сніг з вітрового скла. Всередині було тепло, а з рок-н-ролом — затишно. Навіть з гуртом "Duran Duran". Нарешті я таки добре розслабився і, раз по раз підспівуючи черговій мелодії, гнав автомобіль прямою дорогою вперед.