Юрій Винничук - Танґо смерті

роздягнути вчителя, нагріти виварку води і викупати його в балії, а потім ще й випрати його гачі і підштаники разом із двома сорочками, не кажучи про панчохи з підв’язками, і навіть мешти. Пан учитель був морально розбитий і знівечений, здогадавшись, яку йому свиню підсунули кляті дітиська, він сидів на канапі, загорнувшись у простирадло, і бурмотів собі під ніс якісь мудрації, сльози текли йому по обличчю, і смуток роз’їдав душу, а пані Ґолда кляла нас на чім світ, і найбільше Вольфа, особливо коли помітила, що ми підглядаємо за тим, як вона вивішує на мотузки підштаники пана вчителя, котрий більше ані слова не промовив, а на всі репліки господині відповідав лише «угу» або «у-у». А потім пані Ґолда схопила віника і стала ганяти Йоська по хаті, хоча він Богу духа був винен і навіть не здогадувався про нашу операцію, і матінка, побачивши, що він ховається від неї і борониться, як може, у той час як у всіх інших випадках, коли завинив, слухняно діставав лупня, врешті повірила в його невинність і послала перестріти Лію з музичної школи, аби та пересиділа до вечора в тітки, заки сорочки і сподні пана вчителя висохнуть і він зможе позбутися осоружного простирадла.

Від тії пори Йосько вже івриту не вчив, пан Каценелєнбоґен десятою дорогою обходив будку пана Рубцака, а пан Рубцак не міг надивуватися, чого то пан учитель так раптово розлюбив цитринову шипучку. Після того випадку Йосько довго не бачився з паном Каценелєнбоґеном, а коли зустрів його в 1940-му уже за совєтів, то чемно привітався і спробував вибачитися за прикрий трафунок, а пан Каценелєнбоґен поплескав його по плечу і сказав зі смутком в очах:

– Нічого, нічого, скоро настане такий час, що ти ще будеш заздрити тим, хто помер, а найбільше тим, хто не народився.

І коли нам Йосько це переповів, то ми ніяк не могли второпати, що мав на увазі пан учитель, аж на початку липня 1941-го відкрилися нам очі, бо ми побачили пана вчителя серед тих жидів, що виносили трупи з тюрми на Лонцького, трупи, які вже засмерділися і важкий сопух бив у ніздрі, трупи людей, яких совєти розстріляли у всіх тюрмах України, відступаючи перед німцями, і були трупи молодих дівчат, зґвалтованих і знівечених, і були там трупи молодих семінаристів у страшних синцях, і жиди плакали, несучи їх, і не кривили носа, як усі ті люди, що обабіч стояли і тулили до носів хустинки, аби не вдихати смороду, а пізніше пан Каценелєнбоґен повзав по хіднику перед Оперним театром і шурував його зубною щіткою, і поруч із ним повзали інші жиди і теж чистили хідника, і там були вчитель математики Лео Фельд, і музикант Гершель Штраусс, і власник мануфактурної крамниці Якуб Ікер, і навіть запеклий картограй Іцик Кон, який до такої поважної компанії і геть не пасував, а неподалік стояли есесівці і сміялися, і сміявся натовп, зиркаючи на німців, щоб не пропустити чергової хвилі сміху та вчасно підхопити його, бо сміх той зближав їх, вивищував над оцим жидівським кодлом, над цією наволоччю, що колись так гонорувалася, а нині повзає по землі у своїх костюмах, у сорочках і краватках, цей сміх їх робив рівними з хоробрими готами і давав індульгенцію на виживання, бо якщо ти не сміявся, то відразу опинявся потойбіч, серед оцих чорних плюскв з пейсами і без, і не місце тобі було серед представників цивілізованої Європи. І я побачив, як у пана Каценелєнбоґена котяться сльози по запалих щоках, а він вмочає у них щіточку і так миє хідник, плитку за плиткою, і манкети в нього вже забруднилися, і коліна, а хтось із натовпу ще й копнув його ззаду, і пан учитель упав на хідник животом, окуляри йому злетіли, і він пробував намацати їх, і тут мені стало так гидко на душі, так боляче за те, що ми йому вчинили колись таку прикрість, бідному самотньому чоловікові, який не робив нічого лихого, лише виконував свій учительський обов’язок, що я не стримався, нагнувся і подав йому окуляри, а натовп обурено загулюкав, хтось мене штурхнув, і я відлетів до стіни, а есесівець поманив до себе пальцем і поцікавився, чи я не жид, відразу знайшлися порадники, які зголосилися здерти з мене штани і переконатися, чи я не жид, але тут вихопилася з тлуму наша шимонова і заволала:

– Та дайтесі на стриманє! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!

Хтось есесівцеві переклав слова шимонової, він усміхнувся, кивнув і махнув мені рукою, що я вільний, і я пішов, тримаючи в очах образ бідного вчителя і всіх інших тих, що повзали, і навіть картяра Іцика. А востаннє я побачив пана Каценелєнбоґена в аптеці, жидам ліки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув і просив серцевих крапель, аптекар не знав, що має відповісти, щоб не образити вчителя, врешті сказав, що їх цього разу не завезли, і вчитель вийшов та подався до другої аптеки, я наздогнав його і пояснив, що він уже ніде не зможе купити ліків та що я йому охоче їх куплю, він здивувався, але погодився, і коли я йому подав ті ліки і не захотів брати в нього гроші, він запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душі гріх за нього, і не сказав, що товаришую з Йоськом, бо він би тоді здогадався, з ким має справу, я тільки усміхнувся і пожартував:

– Добрий самаритянин.

Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:

– Ну, як тобі мій старий?

– Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

– Я ріс без нього. Це зрозуміло.

– Ти маєш на нього жаль?

– Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.

– Ти так ніколи й не назвеш його татом?

– Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.

Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.

– Може, заїдемо ще в центр на шампанське?

– З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, –