Артур Конан Дойль - Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

- А чи залишили вони якісь сліди?

- Лише один аркуш паперу, якого загубив той чоловік, що я схопила його. Папір лежав зібганий на підлозі. Він списаний рукою мого сина.

- Яка нам користь із того,- сказав інспектор.- Якби там був почерк грабіжника...

- Звичайно,- мовив Холмс.- Який здоровий глузд! І все-таки цікаво подивитися.

Інспектор дістав згорнутий аркуш зі свого записника.

- Я ніколи не оминаю доказів, навіть найменших,- трохи пихато сказав він.- Раджу й вам так само чинити, містере Холмсе. За двадцять п’ять років я дечого навчився. Завжди є надія знайти відбитки пальців чи щось подібне.

Холмс оглянув папір:

- Що ви скажете про це, інспекторе?

- Як на мене, це нагадує закінчення якогось химерного роману. Ось подивіться-но самі.

- Так, це справді може бути закінченням якоїсь химерної історії,- відказав Холмс.- Ви помітили число вгорі сторінки? Двісті сорок п’ять. А де решта двісті сорок чотири?

- Їх, мабуть, забрали грабіжники. Цінна річ, де ж пак!

- Залізти до чужого дому, щоб украсти лише такі папери... Чи це не наводить вас на якусь думку, інспекторе?

- Здається, сер, ці негідники так поспішали, що вхопили перше-ліпше що їм трапило до рук. Хай тепер радіють зі своєї здобичі.

- Але навіщо їм знадобилися папери мого сина? - спитала місіс Мейберлі.

- Мабуть, вони не знайшли нічого цінного внизу, тож вирішили спробувати щастя нагорі. А ви як гадаєте, містере Холмсе?

- Тут слід поміркувати, інспекторе. Ходімо до вікна, Ватсоне.

Ми стали поруч, і він прочитав уголос те, що було написано на аркуші паперу. Текст починався з середини речення:

«... по обличчю текла кров від ран і ударів, але все це було ніщо в порівнянні з тим, як обливалося кров’ю його серце, коли він бачив те чудове личко, заради якого ладен був пожертвувати власним життям. Вона всміхалася - так, свята правда, вона всміхалася, як безжалісний демон, коли він поглянув на неї. Тієї миті кохання вмерло й народилася помста. Адже людина має жити заради чогось. Якщо не заради вашої взаємності, моя леді, то хоча б заради моєї помсти, яка принесе вам загибель».

Дивна граматика! - усміхнувся Холмс і повернув інспекторові аркуш.- Ви помітили, як «його» раптом змінилося на «моє»? Автор так захопився процесом писання, що в найтрагічнішу мить поставив себе на місце героя.

- Бездарна писанина,- сказав інспектор, ховаючи папір до свого записника.- Як? Ви вже йдете, містере Холмсе?

- Гадаю, що мені тут більш нема чого робити,- ця справа в надійних руках. До речі, місіс Мейберлі, ви казали, що хотіли б вирушити в подорож?

- Це моя давня мрія, містере Холмсе.

- Куди ж ви хочете податися - до Каїра, Мадейри, Рів’єри?

- Якби я мала досить грошей, то об’їздила б увесь світ.

- Чудово. Подорож навколо світу... Що ж, до побачення. Можливо, я ще черкну вам зо двоє рядків увечері.

Проходячи повз вікно, я побачив, як інспектор посміхнувся й хитнув головою. «У цих розумників завжди свій бзик»,- прочитав я в тій його посмішці.

- Тепер, Ватсоне, ми підходимо до останнього кола нашої маленької мандрівки,- сказав Холмс, коли ми знову поринули в лондонський гамір.- Як на мене, найкраще буде одразу довести справу до кінця, і було б добре, якби ви поїхали зараз зі мною, бо розмовляти з такою жінкою, як Айседора Кляйн, бажано при свідках.

Ми взяли кеб і поспішили до площі Ґровнер. Дорогою Холмс заглибився в свої роздуми, але потім, мовби прокинувшись, несподівано промовив:

- До речі, Ватсоне, тепер вам уже все зрозуміло?

- Правду кажучи, не дуже. Хіба те, що ми маємо намір відвідати леді, яка стоїть за цим злочином.

- Саме так! Але невже ім’я Айседори Кляйн нічого вам не говорить? Адже колись вона була славетна красуня. Жодна жінка не могла б із нею зрівнятися. Чистісінької крові іспанка, нащадок гордовитих конкістадорів, чиї предки були при владі в Пернамбуко, вона одружилася з літнім чоловіком - німецьким цукровим королем Кляйном - і незабаром стала найбагатшою і найчарівнішою з усіх удів світу. Для леді настала пора розваг, якими вона задовольняла свої забаганки. В неї з’явилася безліч коханців, і Дуглас Мейберлі, один із найпримітніших чоловіків Лондона, був серед них. Але для нього це, мабуть, було щось більше, ніж звичайна любовна пригода. Не легковажний метелик, а дужий і гордий чоловік, який кохав і бажав бути коханим. А вона - типова дама без жалю й серця, як у старомодних романах. Тільки-но вона вдовольнила свою примху, як усе між ними скінчилося.

- Отже, це була історія його власного життя?

- Нарешті ви почали мене розуміти. Я чув, що вона має намір одружитися з молодим герцогом Ломондом, який годиться їй хіба що в сини. Матуся його ясновельможності ладна не зважати на її вік, але тут явно запахло публічним скандалом. Тому й виникла потреба... Ми вже приїхали.

То був один з найвишуканіших будинків у Вест-Енді. Лакей, наче автомат, узяв наші візитні картки й одразу повернувся, сказавши, що леді немає вдома.

- То ми зачекаємо на неї,- бадьоро мовив Холмс.

В автоматі неначе щось зламалося.

- Немає вдома - означає, що її немає для вас,- уточнив лакей.

- Гаразд,- відповів Холмс.- Отже, нам немає потреби чекати. Перекажіть це, будь ласка, своїй господині.

Він черкнув кілька слів на аркуші зі свого записника, згорнув і віддав лакеєві.

- Що ви написали, Холмсе? - спитав я.

- Просто: «Невже вам більше до душі поліція?» Я певен, що це відчинить нам двері.

Так і сталося, причому на диво швидко. Вже за хвилину ми були у вітальні, що нагадувала палац із казок «Тисячі й однієї ночі»,- величезній, розкішній, зануреній у напівтемряву, лише подекуди освітленій невеликими рожевими електричними лампами. Я відчув, що леді вже в тому віці, коли навіть найпишніша краса воліє зоставатися в затінку. Вона підвелася з канапи - висока, велична, струнка, з гарним обличчям-маскою, з якого на нас спопеляючим поглядом дивилися красиві іспанські очі.

- Що це за вторгнення... і що це за образливі натяки? - спитала