Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.

— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!

І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.

Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.

Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дерев’яному риштуванні.

Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зібрали сорок двох волів і на цьому стали.

Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили сало, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.

Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й побажали щасливої дороги.

— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздогінці.

Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:

— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вернувся!

І погнав коня вчвал.

Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.

Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше погнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.

Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, рушив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був ясний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губилися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах зацікавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.

— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!

— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.

Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.

— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.

А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, закричав:

— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?

Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.

— Ми з гурту Семюела Мура.

— То й що? — огризалися вони, проте мусили відступити.

Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, привіталися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Комусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.

— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.

Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.

— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.

— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.

Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоловіків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бракує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.

Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:

— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.

І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.

— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.

Ніхто йому не заперечив.

Чутка про золоту долину швидше за дикого мустанга понеслася по Міссурі, Канзасі та інших штатах. Ніщо не могло її спинити, ні найвищі гори, ні найбурхливіші річки — скрізь вона пролітала, мов та буря. В Долині Гнівного потоку люди нібито бродять у золотій куряві, а в скелях світяться золоті жили, такі завтовшки, як